Маріанна Кіяновська - ДО ЕР. Вибране

Хто тебе любить, як я, — безнадійно і просто? Небо крізь око росте і глибоким стає. Серце — горить. І лишається раптом, як постом, Кров'ю і потом, і медом, і воском, і — є. «Львів — стоколісний ліс. А ти — прозорий звір…»
Львів — стоколісний ліс. А ти — прозорий звір. Вечірньої пори вступивши в срібло броду, Прикинься солов'єм і тишу перевір, Зійди з гори відлунь — і випий мертву воду. Хай тінню зацвіте тройзілля у яру, На світлій голизні — як голос на папері. Лиш не полюй мене, якщо я перша вмру: Я теж плачу ціну за привідкриті двері. «Прийму тебе, врятую, збережу…»
Прийму тебе, врятую, збережу, Але зберігши, більше не згадаю. Так голосом намацують межу — Небоголосу, треносну. Звикаю Я почуттям не вірити у дні, Коли прогнози і дороговкази На довгий дощ збираються в мені. Колись піски перецвітуть в оази, Чи в мурів різновиди — міражі… …Хіба ж не ти привчав мене до страти? Нарешті усвідомлю: ми — чужі, Щоб довго, майже пристрасно вмирати… «Усе закінчиться. Шербет від чекання зітліє…»
Усе закінчиться. Шербет від чекання зітліє. Цілунки твої — ніби скоса, сутулю плече. Твій погляд лягає на груди, надсадно пече, Ридаю в душі, доки жінка крізь мене радіє. Між нами лиш аркуш паперу — вологу вбере. Вино, солодкаве на смак, теплувате на присмерк. А простір — не просто повітря, а вигнута призма, Що раптом здається тюрмою, із хмар і дерев. «Периметром неба — холодні свинцеві дахи…»
Периметром неба — холодні свинцеві дахи, Вітрини і вікна — як букви на шпальтах безодні Без дня і без ночі. Ти майже реальний сьогодні — І вчиш розуміти, куди відлітають птахи. Не ковзання в сенсах, а сенси жаских вислизань. Пронизливий страх відвикання від Бога і болю. Я молюся, бачу і сни відчуваю — тобою… Навідліг — площини. А ти — як увігнута грань. «Лікуєшся способом жити, аж серце пече…»
Лікуєшся способом жити, аж серце пече, Упавши, як храми у хмари, у води потоку, Як тінь — на стіну, чи як сутінь — у рану глибоку. На горлі — по шию. І пошепки, і по плече. Ми тут невловимі, ми звідти, ми майже аж ген, Аж зіронька рани потрохи у хмарі розтане, Аж небо нарешті присохне, як листя — до рани, Як зламаний обрій — до чорної книги легень. «Ти снишся і снишся. Приходиш до мене усує…»
Ти снишся і снишся. Приходиш до мене усує. Приходиш мовчати — щоб чула мовчання твоє. Уникнувши смерті, я знову під сонцем існую, Я знову — існую: повітря мені не стає. Я — дерево взимку. Кора, шкарубка від морозів… З весною почнеться епоха дощів-кровотеч… З надрізів березам викапують — соки чи сльози? — Чи соки, чи сльози забутих в пришестях предтеч? Відламана гілка біліє оголеним тілом. Уникнувши правди, пізнаю себе — і змовчу… Над ранок обличчя від попелу робиться білим, Так легко не