Маріанна Кіяновська - ДО ЕР. Вибране

нас. Невже любов?..»
Щось розділяє нас. Невже любов? Ота моя, для тебе завелика? Тож я страждаю мовчки — недоріка — З губи солону злизуючи кров. Тоненький контур смутку, несльота. Трамвай відміряв такти — і поїхав. Лишилась осінь — трепетна і тиха, Вона й мене сховає, золота… «Я майже божевільна, як зело…»
Я майже божевільна, як зело, Підкошене чи болем, а чи лезом. Забудь мене, бо я ховаю безум В душі, яка спокутувала зло… Лиш подихом скажу тобі: «Люблю…» — Ти майже близько, ти занадто поруч. А я — не жінка, а поезопокруч — Ламаю серце з сонця й кришталю. «Я виголошу біль. Я вихолощу втому…»
Я виголошу біль. Я вихолощу втому, Надтявши (зріз тонкий) хламиду забуття. Іду, немов у смерть, до Господа додому, Усю свою любов і все своє життя. Я зодчий, що збагнув. Я старець, що помітив, Хоч то був тільки сон, коротший, аніж дощ. Я реставрую світ — як вперше бачать діти… Прийми в мені усе, а решту все — замовч. «Я мовчала цей рік. Дуже довго зросталася рана…»
Я мовчала цей рік. Дуже довго зросталася рана. Не зросталася, тільки зростала — і стала рубцем. І тепер я в нірвані. І в мене глибока нірвана. Вигасання — між словом і тілом — єством і лицем… Був такий чоловік — перерізав мені пуповину І лишив ненароджену там, де нічого нема. Він ще сниться мені. Ще ввижається — раз на хвилину. Але він — у пітьмі. Я не знаю, яка це пітьма. Я ж навчилася жити без смерті. Зусилля без втоми Щонайтяжче з усіх. Це як рухи стихій і планет. Сіть безсонних ночей. Дзеркала зі слідами судоми… Вигасання як сенс. Бог же знає, що я не поет. «Знаю сенс безпорадності. Часом не хочу могти…»
Знаю сенс безпорадності. Часом не хочу могти, Щоб не мати спокуси, щоб іноді просто не бути. Точка зору — крізь іній, що вчиться колоти, як ти. Холод, страх і любов — три тортурні знаряддя покути. Ти собою ламав. Не любов'ю, не холодом — ні. Як тварина, я все розуміла. Не вміла назвати. А тепер я умію любов всеприймати. Мені Залишилась від тебе глибока нездатність вбивати. «Кричатиму, як риба над водою…»
Кричатиму, як риба над водою, Ховаючись в повітрі від усіх, — І задрижить лускою золотою Мій біль пекучий, тяжчий, аніж гріх. Моя рука, моя ріка, що стигне, Біліші нині більше, ніж завжди. Прийми, поклавши стигмами на стигми, Бо я уже покутую, сліди. «Слова мої, всі кілька тисяч віршів…»
Слова мої, всі кілька тисяч віршів, — Тобі, про тебе… Так лягає сніг. Нема сніжинок тяжчих або гірших. Усі — єдине. Бог триває всіх. Слова мої, всі кілька тисяч років, — Тобі, про тебе… Ти мені весь час. Бог дав мені тебе, щоб кров пророків Текла