Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 5. Мертві душі, Микола Васильович Гоголь

ніг до голови, на зразок Рінальда Рінальдіні[175], і вимагає: «Продайте, каже, всі душі, які померли». Коробочка відповідає дуже резонно, каже: «Я не можу продати, бо вони мертві». — «Ні, каже, вони не мертві; це моє, каже, діло знати, чи мертві вони, чи ні; вони не мертві, не мертві, кричить, не мертві!» — одно слово, скандальозу наробив страшенного: усе село збіглося, дитята плачуть, усе кричить, ніхто нікого не розуміє, ну просто оррьор, оррьор, оррьор…[176] Але ви собі уявити не можете, Анно Григорівно, як я перетривожилася, коли почула все це. «Голубонько пані, — каже мені Машка, — гляньте в дзеркало: ви бліді». — «Не до дзеркала, кажу, мені: я мушу їхати розповісти Анні Григоровні». Ту ж хвилину наказую запрягати коляску; кучер Андрюшка питає мене, куди їхати, а я нічого не можу й говорити, дивлюся йому просто в вічі, як дурна; я гадаю, що він подумав, що я божевільна. Ах, Анно Григорівно, коли б ви тільки могли собі уявити, як я перетривожилася!

— Проте це ж дивно, — сказала у всіх відношеннях приємна дама, — щоб таке могли означати ці мертві душі? Я, признаюся, тут нічогісінько не розумію. Ось уже вдруге я все чую про ці мертві душі, а чоловік мій ще каже, що Ноздрьов бреше; щось, певне, та є.

— Але ж уявіть, Анно Григорівно, яке було моє становище, коли я почула це. «І тепер, — каже Коробочка, — я не знаю, каже, що мені робити. Примусив, каже, підписати мене якогось фальшивого папера, кинув п’ятнадцять карбованців асигнаціями; я, каже, недосвідчена, безпорадна вдова, я нічого не знаю…» От так пригода!.. та тільки якби ви могли хоч будь-скільки уявити, як я вся перетривожилася!

— Та тільки, як собі хочете, тут не мертві душі, тут криється щось інше.

— Я, признаюсь, теж, — промовила не без здивування просто приємна дама й відчула тут же велике бажання дізнатись, щоб таке могло тут критися. Вона навіть промовила уривчасто: — А що ж, ви гадаєте, тут криється?

— Ну, як ви думаєте?

— Як я думаю? Я, признаюсь, зовсім гублюся.

— А проте я б усе-таки хотіла знати, які ваші щодо цього думки?

Але приємна дама нічого не добрала сказати. Вона вміла тільки тривожитись, але щоб скласти якесь кмітливе припущення, на це її ніяк не вистачало, і тому більше, ніж усяка інша, вона мала потребу в ніжній дружбі та порадах.

— Ну, слухайте, що таке ці мертві душі, — сказала дама приємна у всіх відношеннях, і гостя при таких словах уся обернулася в слух: вушка її витяглися самі собою, вона підвелася, майже не сидячи і не тримаючись на канапі, і незважаючи на те що була почасти важкувата, зробилася відразу тонша, стала подібна до легкого пуху, що ось так і полетить у повітря від подиху.

Так російський пан, собачій і зух-мисливець, під’їжджаючи до лісу, звідки от-от вискочить загнаний у поле доїжджачими[177] заєць, обертається увесь з конем своїм і піднесеним арапником в одну застиглу мить, у порох, до якого от-от піднесуть вогонь. Увесь уп’явся він очима в імлисте повітря і вже наздоганяє звіра, вже допече його невідбійний, хоч як хай здіймається проти нього весь збурений сніговий степ, що пускає срібні зірки йому в уста, у вуса, в очі, в брови і в боброву шапку.

— Мертві душі… — промовила у всіх відношеннях приємна дама.

— Що, що? — підхопила гостя вся в хвилюванні.

— Мертві душі!..

— Ах, говоріть, ради Бога!

— Це просто вигадано тільки для омани, а річ ось у чому: він хоче викрасти губернаторську дочку!

Цей висновок дійсно був ніяк несподіваний і у всіх відношеннях незвичайний. Приємна дама, почувши це, так і скам’яніла на місці, зблідла, зблідла як смерть і справді перетривожилася не на жарт.

— Ах, Боже мій! — скрикнула вона, сплеснувши руками, — цього вже я б ніяк не могла гадати.

— А я, признаюсь, як ви тільки розкрили рот, зміркувала, в чому річ, — відповіла дама приємна у всіх відношеннях.

— Але яке ж після цього, Анно Григорівно, інститутське виховання! От і невинність!

— Яка невинність! Я чула, як вона говорила такі речі, що, признаюсь, у мене не стане духу вимовити їх.

— Знаєте, Анно Григорівно, це ж просто серце крається, коли бачиш, до чого дійшла нарешті неморальність.

— А чоловіки за нею дух ронять. А як на мене, так я, признаюсь, нічого не знаходжу в ній…

— Манірна нестерпно!

— Ах, життя моє, Анно Григорівно! Вона статуя і хоч би який-небудь вираз у обличчі.

— Ах, яка манірна! Ах, яка манірна! Боже, яка манірна! Хто навчив її, я не знаю, але я ще не бачила жінки, в якій було б стільки маніжності.

— Серденько! Вона статуя і бліда як смерть.

— Ах, не говоріть, Софіє Іванівно: рум’яниться безбожно.

— Ах, що ви, Анно Григорівно: вона крейда, крейда, справжнісінька крейда.

— Люба, я сиділа біля неї: рум’янець на палець завтовшки і відпадає, як тинк, шматками. Мати вивчила, сама кокетка, а дочка ще перевершить матінку.

— Ну, дозвольте, ну складіть самі присягу, яку хочете, я ладна позбутися дітей, чоловіка, всього маєтку, коли в неї є хоч одна крапелька, хоч часточка, хоч тінь якогось рум’янцю!

— Ах, що це ви говорите, Софіє Іванівно, — сказала у всіх відношеннях приємна дама і сплеснула руками.

— Ах, які ж ви, справді, Анно Григорівно! Я з подивом на вас дивлюся! — сказала приємна дама і сплеснула теж руками.

Хай не здається читачеві чудним, що обидві дами були незгодні між собою в тому, що бачили майже одного й того самого часу. Є дійсно на світі багато таких речей, що мають таку властивість: коли на них гляне одна дама, вони вийдуть зовсім білі, а гляне друга — вийдуть червоні, червоні, як брусниці.

— Ну, ось вам ще доказ, що вона бліда, — провадила приємна дама, — я пам’ятаю, як зараз, що я сиджу коло Манілова й кажу йому: гляньте, яка вона бліда! Справді, треба бути до такої міри безтямними, як наші чоловіки, щоб захоплюватись нею. А наш красунчик… Ах, яким він мені видався бридким! Ви не можете собі уявити, Анно Григорівно, до якої міри він мені видався бридким.

— А проте знайшлися деякі дами, що