Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 5. Мертві душі, Микола Васильович Гоголь

— казала хазяйка, саджаючи гостю в куток канапи. — Ось так, ось так! Ось вам і подушка!» Сказавши це, вона запхнула їй під спину подушку, на якій був вишитий гарусом лицар таким способом, як їх завжди вишивають по канві: ніс вийшов драбинкою, а губи чотирикутником. «Яка ж я рада, що ви… я чую, хтось під’їхав, та думаю собі, хто б міг так рано? Параша каже: “віце-губернаторша”, а я кажу: “ну от, знову приїхала дура набридати”, і вже хотіла сказати, що мене немає вдома…»

Гостя хотіла була братися до справи й переказати новину. Але вигук, що видала в цей час дама приємна у всіх відношеннях, відразу надав іншого напрямку розмові:

— Який веселенький ситець! — скрикнула у всіх відношеннях приємна дама, дивлячись на сукню просто приємної дами.

— Так, дуже веселенький. А втім, Прасковія Федорівна вважає, що краще, коли б клітинка була дрібніша і щоб не коричневі були цяточки, а блакитні. Сестрі я послала матерійку: це таке зачарування, якого просто не можна висловити. Уявіть собі: смужечки вузенькі-вузенькі, які тільки може уявити людська фантазія, фон блакитний і через смужку очка й лапки, очка й лапки, очка й лапки… Одно слово, незрівнянно! Можна сказати рішуче, що нічого ще не було подібного на світі.

— Любонько, це строкато.

— Ах, ні, не строкато!

— Ах, строкато!

Треба зауважити, що у всіх відношеннях приємна дама була почасти матеріалістка, схильна до заперечення й сумніву, і відкидала вельми багато що в житті.

Тут просто приємна дама пояснила, що це аж ніяк не строкато, і скрикнула:

— А, вітаю вас: оборок більше не носять.

— Як не носять?

— Замість них фестончики.

— Ах, це негарно — фестончики!

— Фестончики, все фестончики: пелеринка з фестончиків, на рукавах фестончики, еполетики з фестончиків, унизу фестончики, скрізь фестончики.

— Негарно, Софіє Іванівно, коли все фестончики.

— Гарно, Анно Григорівно, до неймовірності; шиється на два рубчики, широкі пройми і зверху… та ось, ось коли ви здивуєтесь, ось коли ви вже скажете, що… Ну, дивуйтесь: уявіть, ліфчики пішли ще довші, спереду ріжечком і передня кісточка зовсім виходить поза межі, спідниця вся збирається кругом, як бувало в старовину фіжми[171], навіть позаду трохи підкладають вати, щоб була справжня бельфам[172].

— Ну, вже це просто: признаюсь! — сказала дама приємна у всіх відношеннях, зробивши рух головою з почуттям гідності.

— Справді, це вже дійсно: признаюсь! — відповіла просто приємна дама.

— Вже як ви собі хочете, я нізащо не буду це наслідувати.

— Я сама теж… Справді, як уявиш, до чого іноді доходить мода… ні на що не схоже! Я випросила в сестри викройку навмисне для сміху; Маланья моя заходилася шити.

— Так у вас хіба є викройка? — скрикнула у всіх відношеннях приємна дама не без помітного сердечного зворушення.

— Як же, сестра привезла.

— Серденько, дайте мені її, ради всього святого.

— Ах, я вже дала слово Прасковії Федорівні. Хіба після неї.

— Хто ж носитиме після Прасковії Федорівни? Це вже занадто дивно буде, коли ви чужим даєте перевагу перед своїми.

— Та вона теж мені двоюрідна тітка.

— Вона вам тітка ще бог знає яка: з чоловікового боку… Ні, Софіє Іванівно, я й слухати не хочу, це виходить — ви мені хочете заподіяти таку образу… Видно, я вам набридла вже; видно, ви хочете припинити зо мною всяке знайомство.

Бідна Софія Іванівна не знала зовсім, що їй робити. Вона почувала сама, між яких сильних вогнів себе поставила. От тобі й похвасталась! Вона б ладна була поколоти за це голками дурний язик.

— Ну, що ж наш красунчик? — сказала тим часом дама приємна у всіх відношеннях.

— Ах, Боже мій! що ж це я так сиджу перед вами! Оце добре! Чи ви знаєте, Анно Григорівно, з чим я приїхала до вас? — Тут гості дух затнувся, слова, як яструби, готові були пуститися в погоню одне за одним, і тільки треба було до такої міри бути нелюдяною, яка була щира приятелька, щоб наважитися спинити її.

— Хоч як вихваляйте і підносьте його, — казала вона з жвавістю, більше ніж звичайно, — а я скажу прямо, і в вічі йому скажу, що він негідна людина, негідна, негідна!

— Та послухайте тільки, що я вам відкрию…

— Розпустили чутки, що він гарний, а він зовсім не гарний, зовсім не гарний, і ніс у нього… найнеприємніший ніс.

— Дозвольте ж, дозвольте ж тільки розказати вам… серденько, Анно Григорівно, дозвольте розказати! Це ж історія, розумієте: історія, сконапель істоар[173], — казала гостя з виразом майже розпачу і зовсім благальним голосом. Не завадить зауважити, що до розмови обох дам домішувалось дуже багато чужоземних слів і цілком іноді довгі французькі фрази. Та хоч який сповнений автор побожності перед тими спасенними користями, що дає французька мова Росії, хоч який сповнений побожності перед хвальним звичаєм нашого вищого товариства, що висловлюється нею у всі години — звичайно, з глибокого почуття любови до вітчизни, — але, з усім тим, ніяк не зважиться вставити фразу будь-якої чужої мови в цю російську свою поему. Отже, будемо продовжувати по-російському.

— Яка ж історія?

— Ах, життя моє, Анно Григорівно! коли б могли ви тільки уявити те становище, в якому я перебувала! Уявіть — приходить до мене сьогодні протопопша — протопопша, отця Кирила дружина — і щоб ви думали? наш смиренник, приїжджий наш — який, а?

— Як, невже він і протопопші строїв кури?[174]

— Ах, Анно Григорівно, хай би ще кури, то ще дарма; слухайте тільки, що розповіла протопопша. Приїхала, каже, до неї поміщиця Коробочка, перелякана й бліда як смерть, і розказує, і як розказує, слухайте тільки, справжній роман: зненацька глупої ночі, коли все вже спало в домі, розтинається у ворота стук, страшенний, який тільки можна собі уявити; кричать: «Відчиніть, відчиніть, а то висадимо ворота!» Як вам це подобається? Як вам після цього красунчик?

— Та що Коробочка, хіба молода й гарна з себе?

— Аж ніяк, зовсім стара.

— Ах, чудово! Так він до старої взявся? Ну, гарний же після цього смак у наших дам, знайшли в кого закохатись.

— Та ні ж бо, Анно Григорівно, зовсім не те, що ви гадаєте. Уявіть собі тільки те, що з’являється озброєний з