Дмитро Васильович Павличко - Сонети. Світовий сонет

Ту сіру блискавку не зловиш ти ніколи, Вона втікатиме від тебе, як мана, В твого ума брудні і потайні околи. Рабиня? Служниця? Ні, пане мій, вона — Володарка твоя, несхопна і страшна, Тобою створена, божественний Глаголе!

2000

ІНТЕРНЕТ Поклич до себе світ на поле Інтернету, Прийде сумний Тарас, і Данте, і Бодлер, І з'являться раби, прикуті до галер, Монархів профілі, обернуті в монету. Поклич святих повій із династичних сфер, І поміж них знайди бліду Антуанетту, Що йде на ешафот, скажи їй по секрету, Що ти її любив, допоки сам не вмер. Екран комп'ютера — душі твоєї надра, Де іскри золота поглинула руда, Скотилися на них журби залізні ядра. Ти бачиш, як в землі тече сліпа вода, Як відкриваються твого життя чуда, Як прагне палива твойого серця ватра.

2003

ПОВЕРНЕННЯ Ніким не видимий, пробіг я серед ночі Європу й Азію, як молодий мустанг, Кавказ мені світив у сніжнім позолоччі, Води напитися подав священний Ганг. Але мене пекли, як рани, землі отчі, І я махнув назад від юрт і від яранг В карпатські видоли, перед кохані очі Світлиць стопчатівських, і впав, як бумеранг. Усе, що я придбав, — скорботності отрута, На каменях чужих я загубив іскрінь, Що до моїх підків живцем була прикута; Вернувсь на житній хліб і на вівсяну рінь, Схиляю голову до Лючки і до Прута, П'ю воду, як старий мойого тата кінь.

2003

КАЯТТЯ Я каюся й горю! Я ображав людину! На попіл спалюю свої гріхи старі; Хитливе полум'я клубочиться вгорі, Внизу ятриться грань — зола наполовину. Та мій вогонь мене веде в нову провину, Бо я ненавиджу побожні стихирі, Пишу про ворога, мов на його корі Нарізую свій біль, і сам од болю гину. А ворог мій встає, являє людський лик Вчорашній сатана з обличчям херувима, І вірю я йому, бо вірити я звик. Але пече мене та правда нестерпима: Як ворога нема, немає й побратима! І знов я в каятті горю, мов єретик.

2003

ПІСНЯ Я смерті не боюсь, хоч зраджував її, Не вірив, що й мені призначено вмирати: В гаю, на цвинтарі, горнувся до дівчати, На гріх його вмовляв, аж мліли солов'ї. Навчав мене Хайям писати рубаї, І ніжно ставитись до глечика й горняти, Що з глини могилок їх люблять виробляти, І вушка в них такі округлі, як мої. Я мертвих мудрості з тривогою вивчаю, Але люблю життя пахуче і смачне, Як від коханої окраєць короваю. Люблю співати! Так, як я, ніхто не втне! Брати! Коли помру, я в трумні заспіваю… Тож трохи помовчіть. Послухайте мене…

2003

СТРАШНИЙ СУД