Олександр Васильович Афонін - І день як вимір нашого життя

Сумує серце кожен раз, Бо дітлахи біжать до школи, В яку давно не кличуть нас. І зве шкільний веселий дзвоник Дітей в непізнані світи. Й, часу змінивши всі закони, Я знов до школи хочу йти. «Опять кипит в ночи работа…»
Опять кипит в ночи работа… То, как художник у холста, Рисует осень позолоту По краю каждого листа. Она тончайшей мягкой кистью Движеньем опытной руки По контуру кленовых листьев Наносит легкие мазки. За кленами пойдут каштаны, Затем рябина и сирень… Для рисованья, как ни странно, По нраву ночь ей, а не день. Когда весь город засыпает, Ночным спокойствием дыша, Ее ничто не отвлекает, Она рисует не спеша… И даже в темени кромешной, Без света ламп и фонарей, Она справляется успешно С работой сложною своей. Ей доставляет наслажденье, И это было много раз, Поутру видеть удивленье И радость в миллионах глаз. «Спохмурніло небо, спохмурніло…»
Спохмурніло небо, спохмурніло. Все жовтіші листя і трава. Осінь знову набирає сили, Поверта собі свої права. Поступившись трошки часом літу, Що ніяк все не хотіло йти, Поблукавши десь ще білим світом, Вирішила осінь вже прийти. А хіба на інше сподівалось? Ця пора, як і усі, свята. Літо з нами зовсім попрощалось І уже у вирій відліта. «Прохладный день сегодня – диво…»
Прохладный день сегодня – диво! И в парке замечает взгляд, Как осень очень торопливо