Олександр Васильович Афонін - І день як вимір нашого життя

Що треба жить. Не сумувать, що все минає Та йде від нас в нові світи, Що той, хто йде, все подолає… Тож треба йти! Журавлиним ключем відкриваються осені двері…
«Ну, от і все. Помчала верховіттям…»
Ну, от і все. Помчала верховіттям, Немов по морю, хвиля золота. І теплі дні, неначе справді літні, З птахами вже у вирій відліта… Каштанів стукіт по бруківці долу Найкраще чути, як завжди, вночі, А вранці обвиває гілку голу Уже пожовкла линва паничів. Якась тривога носиться в повітрі, Хоча, здається, приводу нема. Мабуть, то шле привіт вже свій одвічний Впритул до нас наблизившись зима. Лише тополі все ще зеленіють, Мов вояки в почесному строю. Вони охороняють в душах мрію, Вже весняну, і вашу, і мою. «Ловлю я залишки тепла…»
Ловлю я залишки тепла, Що і вночі ще зігріває, Бо справжня осінь вже прийшла Й тепло на холод поміняє. Та не шкода мені тепло, Яке іде гулять по світу, Адже в душі палає літо Таке, яким воно було. «Журавлиним ключем відчиняються осені двері…»
Журавлиним ключем відчиняються осені двері… І хоч тішить ще око прозорих небес синява, Вже на їх полотні, мов на аркуші чистім паперу, Жовтий лист, як перо, пише перші осінні слова. «В цей день осінній, як ніколи…»
В цей день осінній, як ніколи,