Олександр Васильович Афонін - І день як вимір нашого життя

«Продлил Всевышний лето нам…»
Продлил Всевышний лето нам И не сказал еще на сколько… Сегодня солнца столько, столько! У кого нет – тому я дам. Налью всем щедро, от души, В тарелки, чашки и ушаты, Ведь солнцем быть должны богаты И взрослые, и малыши. Без солнца грустен человек, А с солнцем – радостно смеется… Пускай оно рекою льется Всю вашу жизнь и весь ваш век! «Сегодня город в очень странной дымке…»
Сегодня город в очень странной дымке. То ль дым, то ль пыль, то ль смог к исходу дня… Садится солнце, вечер-невидимка Разжег костер небесного огня. Дома теряют очертанья, лица, Переходя в размытый мир теней. Стихает шум. Уставшая столица Открыла счет остатку летних дней. «Як швидко пролетіло літо…»
Як швидко пролетіло літо! Залишилось всього нічого… Пташині зграї сумовито Уже збираються в дорогу. Хоча ще небо ясно-синє, Та золото блищить у листі Й стоять в задумі горобини В червонім осені намисті. «Повисли хмари низько-низько…»
Повисли хмари низько-низько, Просвіту жодного нема. Хоч це не означа, що близько Зима. Ну й що з того, що небо «висне». Ось пара-трійка днів мине, І знову сонце в небі блисне Вогнем. І спалахне осіннім цвітом Сусальне листя верховіть, І скаже на прощання літо,