Марія Власова - Вовче прокляття, Марія Власова

Кілька стрибків балконами, і я вже на даху. Вдалині волають сирени, у ніс вдаряють запахи, як же тут багато людей. Запахів багато, вони всі різні, як, утім, і люди. Біжу вдалину, якомога далі від центру міста. Звір гарчить, я відчуваю його злість віддалено, не так, як зазвичай. Він відчуває щось інше, такої емоції я раніше ніколи не відчував у ньому. Його тягне у зворотний бік, але не на бійку, а далі, трохи далі. У те місце, від якого доноситься дивний, ледве відчутний запах. Він знайомий звірові, і начебто знайомий мені, але я не знаю звідки та не хочу знати. Ми тікаємо звідси, бо я так вирішив. Звір більше ніколи не буде керувати мною. Ніколи.

***

Ймовірно, я трохи перестарався, тікаючи від погоні. Втомився і перетворився назад на людину. Лежати в лісі на траві – те ще задоволення. Кліщам начхати, перевертень я, чи ні, пам'ятаю, яке це «задоволення» виймати їх із найцікавіших місць. Зуби звело від того, що довелося кілька годин нести в роті одяг. Від нього, до речі, майже нічого не залишилося, потішило хіба те, що труси на місці залишилися. Тітка ще дивувалася, навіщо я такий великий розмір купую, вона б дуже здивувалася, побачивши розмір моєї пухнастої дупи. Натягнув штани, точніше те, що від них лишилося, вони лопнули з боків, і сяк-так тримаються лише через ремінь. Сорочку вже не врятувати, а ось піджак майже цілий, якщо не брати до уваги рукавів, які також лопнули по шву. Натягнув піджак зі штанами та пішов босоніж у той бік, звідки пахло машинами.

Та зграя відстала не відразу, мені довелося петляти, замітати сліди, якщо це в нас, вовків, взагалі можливо. Бігти довелося далеко, як я і думав, територія цієї зграї – ціле місто і його околиці. Мені не подобалося, що доводилося йти ось так, я не з тих, хто тікає від бійки. Але цього разу справи йшли серйозніше, ніж раніше, та й не було в мене бажання бруднитися в їхній крові. А ось звір, поводився дуже дивно. Спочатку хотів бійки, потім навпаки, начебто зачаївся з якоюсь хворобливою важкістю в грудях. Якби я вірив у те, що тварина може відчувати таке, то сказав би, що це туга за кимось. От тільки за ким може тужити величезний звір усередині мене?

Вийшовши на дорогу, я трохи озирнувся, щоб знайти орієнтири. Неділя, ранній ранок, людей якось не видно, як і машин, утім. Вибору особливо немає, тож іду узбіччям, але в інший бік. Сонце напекло, і я раптом несподівано згадую про мобільний телефон. Даю собі по лобі, так і не згадавши, коли саме його загубив. Ой, відчуваю, будуть через це в мене проблеми.

Десь позаду лунає шум, цією дорогою їде перша за весь час машина, але як їде-то! Це яка швидкість? Сто шістдесят, чи що? Перегони підпільні влаштували? Автомобіль зменшує швидкість десь за кілометр до мене, і всю відстань, що відділяє нас, безжально скрипить гальмами, намагаючись зупинитися. Котиться ще з десяток метрів і, нарешті, зупиняється, залишивши величезний чорний слід гуми на асфальті. Машина стоїть нерухомо, поки я продовжую йти, як ішов. З машинами завжди так, важко зрозуміти, хто в них сидить, через їхній власний сморід. Ось тому мені байки завжди більше подобалися, не сидиш у цій металевій банці на коліщатках. Рожеве бентлі, це треба ж. Двері переднього пасажирського сидіння відчинилися, варто було мені підійти до машини.

– Гей, хлопче, тебе підвезти? – крикнула жінка, яка сиділа за кермом. Судячи з автомобіля, на цьому місці мала б опинитися молоденька білявка в усьому рожевому, але сиділа доросла жінка за сорок із довгим темним волоссям і окулярами на пів обличчя.

Пропозиція до речі дивна, як і її посмішка. Хто у своєму розумі стане гальмувати, мчатись на такій швидкості заради того, щоб підвезти звичайного перехожого? Ну гаразд, не звичайного, але зараз-то вона цілком бачить, як я одягнений і у що, при цьому посміхається, як ні в чому не бувало. З іншого боку, я втомився від біганини, та й босоніж по камінню і розбитому склу ходити те ще задоволення. Подивився на неї з недовірою, може це одна з їхньої зграї? Хоча, якщо чесно, пахне ніби нормально, як людина. Взагалі я не зустрічав жодної жінки-перевертня, можливо, їх просто не існує?

– Ну чого ти соромишся? Не вкушу ж. Сідай, сідай, підвезу бідолаху! По тобі одразу видно, що допомоги потребуєш, – розцінила по-своєму моє легке замішання жінка, навіть рукою помахала, щоб сідав.

Ось тільки насторожувало мене в ній щось, чи то фраза укушу, чи то інші запахи в машині. Здалося, що в цій машині раніше їздили вовки, аж надто знайомий запах. І взагалі, як вона за цілий кілометр гальмівного сліду побачила, що я допомоги потребую? Тож цілком зрозуміло, чому я обійшов ці відчинені двері й пішов далі.

– Хлопче, ну чого ти? Боїшся, чи що? Так це мені тебе боятися потрібно! – кричала вона мені в спину жартівливо.

Автомобіль повільно поїхав слідом за мною, з усе ще відчиненими дверима. Вона хоч розуміє, що її наполегливість трохи лякає?

– Ну, хлопче... давай підвезу! – знову пропонує вона і це починає вже дратувати. – Ти не з балакучих, я так розумію?

Пішов далі, розуміючи, що такими темпами доведеться перевтілюватися у вовка і тікати від цієї божевільної. Дивно все це, дуже дивно.

– Хлопче, а хлопче? Ти чув казку про Снігову королеву? – запитує раптом вона, і я зупиняюся на місці.

Щось смутно знайоме миготить у думках. Я чув про цю казку від когось іще, і те, що почув, для мене було дуже важливим. Але коли ж це було? Чому було важливим? Може мені читала цю книжку мати, але я не пам'ятаю цього?

– О, зацікавився! – машина знову зупиняється поруч, її водій майже лягає на сидіння, щоб подивитися на мене ближче.