Марія Власова - Вовче прокляття, Марія Власова

– Як скажеш, дідусю, – відповів хлопчина, і після цих слів його ніби перестало щось тиснути до землі. Він піднявся і відійшов трохи вбік. Мені довелося приховувати посмішку, наказ він так і не виконав, у його руці диміла затиснута між пальцями сигарета. Бунтар, однак.

– А ти? Хто ти? – запитав альфа, звертаючись уже до мене.

– Ваш... онук називав мене своїм другом, – усміхаюся непомітно, майже не звертаючи уваги, як нервує мій звір.

– Це правда, Молодший? – запитав він в онука, дивлячись виключно на мене.

– Так, називав, – хлопець знизав плечем, він стояв трохи осторонь і спостерігав за нами.

– І як же твоє ім'я, друже мого онука? – у його голосі іронія та погроза.

– Білий. Мене називають Білим, – киваю своїм думкам. Так називали мене ті, хто приходив по мене, через шерсть.

– Білий значить? Ну що ж, Білий, повідай мені, що ти тут робиш? На нашій території, – альфа загрозливо складає руки на грудях, але я якось не перейнявся. Складно відчувати страх, коли тебе пресує мужик без штанів.

– У нас із вашим онуком сьогодні випускний, ось і святкуємо, – усміхаюся, хоча всередині все напружено. Звір відчуває небезпеку і готовий напасти, йому потрібен тільки поштовх, мій дозвіл, але я його не даю.

– Але ти на нашій території, правила треба поважати, – очі альфи стають червоними.

– Я не з тих, хто грає за правилами, – ті вовки, з якими я бився раніше, вочевидь були менш досвідчені, ніж ці. Цікаво скільки кожному з них років? Особливо їхньому альфі, якщо малий називає його дідом.

– Тоді боюся, тобі тут не раді, – прогарчав альфа.

– Ну, то я все одно зібрався їхати, питав у вашого онука номер таксі, щоб до аеропорту доїхати, – от навіть не брешу, а мені все одно не вірять.

– Ти порушив кордони нашої території, Білий, ми не можемо тебе так просто відпустити, – він киває, і інші вовки виходять із провулка. Вовки гарчать, показуючи свою перевагу.

Вони кидаються на мене майже всією юрбою, лише хлопчина, який назвався моїм другом і їхній головний, залишаються осторонь. Мій звір отримує добро, хоча мені й не хочеться з ними битися, але на жаль, іноді щось можна довести виключно грубою силою.

Костюм трохи шкода, він мені подобався. Тітка Ніна подарувала його і, самовдоволено посміхаючись, заявила, що це якийсь іменитий бренд, і ніхто з моїх однокласників у такому не буде. Мені він і справді сподобався, хоча я й не фанат брендів. Чорний, зі шкіряним коміром, манжетами та накладками на ліктях. У ньому і на байку, напевно, було б зручно їздити, тканина чудова. Гарний костюм. Був.

У моменти небезпеки перевтілення відбувається миттєво, тож я цілком відчув, як розірвало на мені піджак і сорочку. От весело буде потім шукати свої штани в цьому підворітті, в яких гаманець і ключі від будинку залишаться. Як мене за весь час ще голого поліція не заарештувала, не зрозумію! Іноді мені доводилося серед білого дня, у чому мати народила, пару кварталів пересуватися. Але це було раніше, коли я ще не міг перевтілюватися, коли захочу. Тепер, якщо що, я і вовком можу додому дістатися, але спершу треба їх усіх перемогти, навіть хлопця і його дідуся. Про це все я думав у мить перевтілення, у цю мить час ніби сповільнюється для свідомості, можливо через біль, коли твої кістки ламаються і зростаються по-новому. Жахливе відчуття, до речі, особливо коли хребет підлаштовується під нові розміри тіла.

Звір підлаштовує моє тіло під себе, при цьому я відчуваю його почуття, можу їх відрізнити від своїх. Після того, як я зміг залишати свою свідомість у моменти перевтілення, питання з контролем тіла вирішилося швидше. Ось і зараз, коли вовки кинулися на мене, це я кинувся на них у відповідь. Я більший майже за всіх у цій зграї, але не думаю, що вся справа тут у розмірі. Ті кілька, що зіткнулися зі мною, полетіли разом зі мною і впали на найближчу припарковану машину, розплющивши її, як пресом. Жахливо завищала сигналізація, вдаривши нам усім по вухах.

Звір вимагав крові, скинувши з себе тих, хто налетів зі спини, махнув лапою (рукою це вже не назвеш) по решті. Мої зуби майже проткнули шию першого з них, коли дідок свиснув, як собачкам. Мене в бік вдарили двоє інших, змусивши відлетіти через дорогу і розбити вітрину якогось магазинчика.

– Дід! Ти ж бачиш це! – кричить десь далеко мій нібито друг. Його заглушають інші, вони гарчать, від болю і злості.

До шиї одного з них я так і не дотягнувся, лише груди розпоров. Хлюпає кров'ю, валяється на землі, він не може більше битися, тож залишилося вісім. Сигналізація сурмить не тільки в машині, а й у магазині. Вуха болять, чую, як люди починають вставати зі своїх ліжок. Це виключно питання часу, коли викличуть поліцію, а отже, треба бігти. Мене намагаються загнати в кут, але те, що мені потрібно, знаходиться за їхніми спинами. Клаптики мого одягу з гаманцем, документами та ключами. Мені не хочеться, щоб поліція дізналася, що я тут був. При цьому зовсім поруч із ними все ще стоять ті двоє, дідок і дрібний.

Звір не розуміє, як це небезпечно, він хоче битися на смерть, його жага крові вражає. І ця зграя також хоче моєї крові, вони мене не відпустять, навіть якщо поліція приїде. Роблю стрибок із магазину, тут битися в рази складніше, ніж на вулиці. Злість підганяє тіло, пульс луною б'ється в моїх вухах, і це злегка заглушає цю чортову сигналізацію. Ще один стрибок, цього разу на капот автівки зліва, потім, перестрибнувши цих ідіотів, приземляюся за їхніми спинами. Біжу за своїм одягом, хоча з боку здається, що хочу напасти на їхню альфу. Так от, розмір вовка – це не завжди важливий критерій у бою, головне швидкість і спритність. У цьому ж я вельми досяг успіху. Приземляюся за два метри від нього і майже одразу стрибаю, але не на нього, а через нього. Зубами вихоплюю одяг, на смак металу і шкіри в роті, розумію, що потрібні речі залишилися в купі одягу, і роблю ноги, поки ці ще не відійшли.