Марія Власова - Вовче прокляття, Марія Власова

– У нас дурні правила, правда? – запитує дрібний через якийсь час і, вирвавши руку з полону, повертається до мене.

Його очі світяться червоним, зіниця витягнута. Перевертень, ще один. Зітхаю, звір давно помітив це, а я не звернув уваги на ньому човгання всередині. Занадто нешкідливим виглядає мій новий знайомий. Сподіваюся, він не захоче зі мною битися, як попередні п'ять? Чи їх було шість? Чесно кажучи, я вже збився з рахунку, скільки таких, як він, я зустрічав раніше.

– Не знаю, мені якось на ваші правила байдуже, – усміхаюся, хоча всередині кисло. Якщо він перетвориться, у мене й справді не залишиться вибору, доведеться не тільки його вбити, а й цих здоровил. Вовки воліють битися на смерть, не важко порахувати скількох я вже відправив на той світ.

– Одинак? Дід розповідав про таких, як ти, щоправда, у вельми негативному світлі, – він усміхається, очі стають нормальними, сірими. – А, як на мене, це здорово, бути вільним.

Дивно, але я не відчував себе вільним, ніколи.

– Усі ми раби внутрішніх чудовиськ, – повертаюся до виходу з провулка, треба йти. Може, хтось чув шум і викликав поліцію, не хочеться пояснювати, що тут сталося.

– Як можна вважати частинку себе самого чудовиськом? Без нього ти вже не ти, – він примружується, злегка посміхаючись. Думає, що я жартую? Анітрохи.

– По-твоєму, краще вважати себе вбивцею? – також усміхаюся, хоча мені не смішно. Здоровані совалися в кутку, надто багато інформації на їхні відсталі розуми.

Іду звідси, для мене розмова закінчена. Дрібний іде за мною, а може просто хоче піти звідти не через клуб. Ми виходимо на якусь вулицю, в цей час тут немає машин, що вельми зрозуміло, це ж не столиця.

– Як на мене, краще не скидати всю провину на вовка, яким не можеш керувати. Це альфам легко, захотів – звернувся, захотів убити – убив, захотів жінку – взяв, – він зупиняється поруч зі мною, запихає руки в кишені штанів.

– Можна подумати, що ти заздриш, – з легкою іронією зауважив, дивлячись на нього. Мій звір не підкорявся мені спочатку, лише з часом я зміг його підкорити.

– Не знаю, чи хотілося б мені ним бути насправді. Мій дід думав, що я буду наступним альфою, покладав надії, мало не династію альф хотів заснувати. Навіть її приплів... – він закусив губу і струснув головою, ніби відганяючи неприємний спогад. – Але природу не зміниш, хтось має віддавати накази, хтось підкорятися. Адже так?

– Ми самі для себе створюємо перепони. Особисто я вважаю, що це не так, – дістаю мобільний, шукаю номер якогось таксі. Може в цій дірі теж є відділення якогось найпопулярнішого в столиці?

– Шкода, – коротко відповідає мій новий знайомий і дістає ще одну сигарету. Повільно клацає запальничкою і закурює.

– Не знаєш номера таксі якогось? – запитую трохи неуважно, так і не знайшовши в себе нічого корисного.

– Боюся, мій друже, уже надто пізно. Мій дід надто цінує правило щодо територій. Чужинець, що зайшов на територію зграї, має або підкоритися, або померти, – ми зустрічаємося поглядами, він мовчки простягає мені іншу сигарету.

– І хто мене вбиватиме, невже ти? – запитую з іронією, поки підкурюю від його сигарети.

– Ні, мені вже махати лапами не хочеться. Це зроблять вони, – дрібний киває на вулицю через дорогу. Такий самий закуток, як той, що за нашими спинами. Ось тільки там, у темряві світяться червоні очі, багато очей.

– Схоже, трупів усе-таки не уникнути, – трохи байдуже пересмикую плечима і залишаюся стояти на місці. Сигарета згорає, але я так і не рухаюся з місця. Мій звір насторожі, він жадає, щоб його випустили «погуляти». Шкода, що після такої прогулянки доводиться закопувати трупи в найближчому лісі.

Перший раз я зіткнувся з такими, як я, у дванадцять років. Їх було троє, і вони прийшли по мою душу. Не знаю, чи хотіли вони мене підпорядковувати так само як цього дрібного, чи просто вбити. Звір знайшов відповідь для себе сам, керуючись лише моїм страхом і злістю. Тоді я вперше рив руками яму, в яку вмістилися одразу три трупи, нехай і по частинах.

Вони скаляться, гарчать, але тихо, щоб не злякати людей. Скільки їх там? Десяток, чи що? Велика зграя, судячи з усього, ситуація не вигідна. Вони виступають на світло, потім розступаються, пропускаючи найбільшого і найсильнішого – їхнього альфу. Він перевтілюється швидко, у мене завжди на це йде якийсь час. Мене чомусь завжди лякала перспектива ходити голяка після перетворення. Не те що я сором'язливий, але все ж для мене це завжди було надто ганебно, чи що.

Чоловік перейшов дорогу і зупинився за кілька метрів від нас із хлопчиною. У ньому не було нічого особливого, але при цьому я чомусь відчув, що він старший за свої сорок років, на які виглядає.

– Викинь цю гидоту, Молодший, – тоном батька звернувся він спочатку до мого низькорослого друга. Стоп, який він мені друг?! Раптом він їх сюди покликав, я ж не знаю, звідки весь цей натовп сюди набіг?

– Докурю і викину, – з викликом відповів той і мимоволі посміхнувся. Великий злий альфа вичитує одного зі своїх за куріння сигарет? Усього лише батько і важкий підліток?

– Викинь! – трохи підвищив голос чоловік, і мій новий друг упав на коліна, опускаючи голову майже до землі.

– У тебе важкий вік, Молодший, ось тільки це не означає, що тобі все можна. Будь ласкавий, зроби так, щоб мені більше не доводилося використовувати волю на власному онукові, – чоловік пом'якшав, але водночас був дуже жорстоким.