Марія Власова - Вовче прокляття, Марія Власова

– Та ніхто, ви їх за що так?

– Дрібний чужу дівку лапав, а цей білий, його дружок, мабуть. Ви чого за ним бігли? Теж чи що, дівку вашу чіпав, виродок?

Костя і Вітя озирнулися один на одного, потім Вітя з усмішкою вимовив:

– Та вони друзі! Разом до чужих дівок підкочують.

– Я вас закопаю, виродки! – спробував відбитися, але ніхто мене не слухав.

– О, ми їх гарненько провчимо, а ви хлопці, провалюйте. Добре? – і він зачинив двері, Вітя навіть рукою помахав на прощання, виродок. – Дружок твій так, малий? Зараз я вас обох навчу, як чужих баб лапати!

Як же важко в секунди гніву керувати собою, адже варто вдарити трішки сильніше, голову знесу. Тож я в такі моменти цілюся в ноги, або в руки, не така велика ймовірність когось убити. Кістка під ногою гидко хруснула, здоровань закричав і впав на землю, що відвернуло інших від побиття малого. Встав на ноги та злегка повернувся, бути затиснутим у стінку не дуже приємно. Обтрусив рукава піджака, ситуація невигідна. Вузький провулок, що з мого боку закінчується глухим кутом. Їх усього п'ятеро, включно з тим, що кричить від болю на землі. Малий валяється так само, але ще при свідомості.

– Воване, ти як? Виродок, ти що, зовсім знахабнів?! – один із них, найбільший дістав із кишені складаний ножик.

– Сам ти виродок, – виплюнув і різко заїхав йому спочатку кулаком по зап'ястку з ножем, потім ногою в коліно. Під крик ідіота, який дістав ніж, інші троє й кинулися на мене. Часу, щоб їх знешкодити, мені знадобилося небагато. Оглянув кожного, скоріше за все жити будуть. Вони стогнуть, намагаються поповзти, але мені все одно.

– Ти чого розлігся, малий? Вставай, давай! – штовхнув ногою тушу знахабнілого хлопця. Той чомусь лежав на землі й дивився в небо, не звертаючи уваги на те, як із носа тече кров.

– Мені й тут добре, – він дістав із кишені пачку сигарет і закурив.

– А сказати спасибі, що я тебе врятував, ти не хочеш? – сідаю біля нього навпочіпки. Мені не подобається запах крові, його може затьмарити винятково така смердюча гидота, як сигарети.

– Я б і без тебе впорався, – він продовжує дивитися вгору.

– Та що ти кажеш? – вириваю з його пальців сигарету і сам прикурюю. Гидота жахлива, від запаху ніс скручується в трубочку, але так навіть краще.

– Забирайся геть, – холодно кидає цей малий і бере нову сигарету.

– Мені здається, ти занадто малий, щоб курити, тож будь ласкавий, віддай мені, – тягну руку до пачки, але він ховає її назад у кишеню.

– У мене сьогодні теж випускний, тож думаю, ми одного віку, – він знову закурює, перебуваючи в дивній прострації.

– По тобі й не скажеш... Каші, чи що, мало їв? – з усмішкою оглядаю його з ніг до голови.

Який у нього зріст? Сто шістдесят, чи що? З моїми сто дев'яносто два явно не порівняти, і, особливо, майже з двометровими здорованями. Як він дівку-то їхню підчепити зумів? Їй що карлики подобаються? Не красень: волосся темне, кучеряве, ніс великий, та взагалі із зовнішністю чуваку явно не пощастило. Одягнений у картату сорочку і темні штани, так собі варіант для випускного, особливо з білими кросівками.

– З бабами тобі, мабуть, зовсім не щастить, – констатував його зовнішній вигляд, докурюючи сигарету.

– Не щастить, – повторив дрібний і різко сів. – І чому всі дівки такі лярви?

– Це риторичне запитання? – глузливо викинув бичок в одного зі здорованів.

Куди мені тепер? Гроші з карти знімати й шукати де тут аеропорт? От же вляпався, знав же, що не треба було на цей випускний іти. Озирнувся на всі боки та подав руку, щоб той, нарешті, встав. Немало так йому наваляли, він, що навіть не пручався?

– Можливо, – підтвердив той і, відкинувши сигарету, залишився сидіти на землі.

– Ти що від нещасного кохання дівку їхню лапав? – усміхаюся і трясу його за плече, схоже, хлопчина зовсім захилів від свого нещасного кохання.

– Якого ще кохання?! Щоб я її любив?! Та за кого ти мене вважаєш?! – він так різко скрикнув, що мені це здалося кумедним. Піднявся сам і так швидко, що не подумаєш, що це його нещодавно били. Зробив кілька невеликих кіл димом, явно про щось зосереджено думаючи.

– То чому ж ти до їхньої дівки поліз, малий? – повторюю своє запитання, поки цей кумедний суб'єкт закриває обличчя руками.

Він різко випрямляється і вдаряє рукою об стіну, при цьому звук і результат такий, ніби туди не рукою вдарили, а гирею жбурнули. Стіна потріскалася, кілька цеглин перетворилися на крихту, а в стіні залишилася величезна вм'ятина. Присвиснув, здається, це явно ненормальне явище, он як здоровані в куток забилися і звуків не видають.

– Вона моя, а він її цілував, – прошипів мій новий знайомий тоном скривдженого рогоносця. При цьому він усе ще спирався кулаком об стіну, схоже, від злості його колотило. Які таргани в такому дрібному тільці, однак.

– О, то ти що в помсту вирішив чужу дівку потискати? Дуже розумний хід, – з іронією помітив його доволі дурну логіку. Мені, звісно, дівки не зраджували, але за жодною з них я б точно так не побивався, як цей дрібний.

– Я навіть убити його не можу, через ці чортові правила, – каже малий тихо, від чого стає трохи моторошно. Він серйозний і мені майже смішно від цього. Вдаряє другою рукою поруч по стіні, пробиває її наскрізь. Рука застряє, але він майже цього не помічає.