Марія Власова - Вовче прокляття, Марія Власова

Ми зустрічаємося поглядами, і я майже відчуваю запах її страху. Отже, вона все-таки боїться мене? Звичайна людина, всі вони бояться дивитися мені в очі.

– Колись давним-давно жила була снігова королева. Їй було дуже самотньо, вона дивилася у своє дзеркало і бачила лише саму себе. Вона розбила своє дзеркало, щоб частинки його розлетілися світом і решта людей відчули її самотність, – вона замовкає, оглядаючи мене з ніг до голови чіпким поглядом.

– Мені хтось казав, що це уламки дзеркала змушують людей бачити у світі винятково погане, тому вони починають творити  зло, – відповідаю їй, не знаю чому, звір у грудях дивно поводиться. Щось шалено знайоме, майже зникле з пам'яті, виникає в голові знову. Якесь відчуття, дивне тепле і швидше за все не моє. Це почуття звіра? Дивно це, він поводиться дивно, відтоді, як ми потрапили в те місто.

Жінка засміялася, дзвінко й весело, її розсмішили ці слова? Чому в мене таке відчуття, що і мене вони спочатку розсмішили?

– Дивно, вона була права! – жінка знімає окуляри й дивиться на мене по-іншому.

– Хто – вона?

– Відьма, що послала мене за тобою. Вона просила на словах передати тобі, що настав час виконувати свою долю, – вона підморгнула мені, і я майже одразу пригадав бабцю, яку про себе називав відьмою і зустрічав лише раз у житті.

– Звідки...

– Сідай малий, у нас не так багато часу, як би мені хотілося, – вона вирівнялася у своєму кріслі, зосередилася на дорозі, наче вже точно знає, що я послухаюся.

– З чого мені вас слухатися? Хтозна, що там ця відьма наговорила, – відьму я пам'ятаю тільки одну, і відчуття, які вона в мене викликала, приємними назвати не можу.

– А от не знаю, хлопче. Може тому, що я тебе ввічливо попросила сісти? – це вона мене ще й винуватим намагається зробити? Чому це я їй щось винен? Але, з іншого боку, цікаво, чого хоче від мене ця відьма.

Зітхнув і все-таки сів у машину.

– Ось і чудово! – жінка була непідробно рада моєму рішенню і майже відразу натиснула на газ. Причому так різко, що я пошкодував, що не пристебнувся відразу.

– Я Марго, а тебе як звати, малий? – запитала вона, взагалі не звертаючи уваги на дорогу. Та хто так водить-то?! Сказати їй своє ім'я? Навіщо? Відьма їй його не сказала?

– Кай, – чомусь збрехав, і дивна жінка засміялася.

– Так ось чому вона мені сказала про казку нагадати. Кумедне ім'я, однак, – вона все сміялася, але мене не покидало відчуття неправильності. Відьма ніяк не могла чути цієї розмови, тоді там був я і та дівчинка. То звідки вона дізналася про це?

– Що вам потрібно?

– Невелика послуга, – вона посміхнулася, і я ні краплі не повірив їй.

– З чого мені вам допомагати? – чи не знахабніла вона?

– Дякувати людям треба не словами, а вчинками у відповідь. Я ж тобі допомогла.

– Як це?

– На машині ось підвожу, от і ти мені натомість трохи допоможеш.

– У такому разі зупиніть машину, я вийду.

– Ну, який же ти темпераментний! Хіба тобі не хочеться дізнатися, що насправді ти таке? – краще б вона на дорогу дивилася, а не на мене.

– Я "таке"? – вона що знущається?!

– Можу посперечатися, ти навіть не уявляєш, чому став вовком, я права? Хіба ти не хочеш цього дізнатися? – як же ця жінка дратує.

– І до чого тут ви?

– Я знаю людину, яка дасть тобі відповіді на всі запитання, – вона підморгує, це дратує.

Чи потрібні мені ці відповіді? Чи потрібно мені все це?

– З чого б мені вам довіряти?

– Ой, боже, які ви всі підозрілі! Взагалі людям не довіряєте? Не вистачає любові й турботи? Дівчину чи що собі пошукав би, хлопець-то дорослий, а, напевно, ще й не цілувався жодного разу, – так, я вже готовий перегризати цій жінці горло, бо лізе не у свою справу.

Були в мене дівчата, мені вже вісімнадцять, як їм не бути? От тільки довго перебувати поруч жодна з них не могла, звірові вони не подобалися, і коли я кажу «не подобалися», це означає більше, ніж можна подумати. Кожну дівчину, з якою я зустрічався, він просто ненавидів, звір метався усередині, а варто було мені руки нижче талії на дівчині опустити, так ця тварюка давала хід своєму козирю – змушувала очі світитися. Ось і тікали від мене всі дівчата з криками, і ніякі контактні лінзи мені з цим ніяк не допомогли. Уже мовчу про їхній сморід. Варто було дівчині в моїй присутності збудитися, її запах для мене перетворювався на щось жахливе, тож доводилося майже весь час дихати ротом, а це злегка заважає, особливо під час поцілунків.

– Ви завжди говорите людям такі речі?

– Завжди, це моя особлива фішка, – вона підморгує, знову знущається. – Ну, то як? Ти згоден?

– Залежно від того, що за послугу ви хочете натомість?

Вона відкидає волосся з обличчя і зітхає.

– Я хочу, щоб ти врятував мого сина.