Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 5. Мертві душі, Микола Васильович Гоголь

Є випадки, де жінка, хоч яка слабка й безсила характером порівняно з чоловіком, але стає відразу твердіша не тільки за чоловіка, але й за все, що тільки є на світі. Зневага, виявлена Чичиковим, майже невмисна, відновила між дамами навіть згоду, яка була на краю загибелі з нагоди заволодіння стільцем. У промовлених ним випадково якихось сухих і звичайних словах знайшли колючі натяки. На довершення лиха якийсь із молодих людей склав тут же сатиричні вірші на танцююче товариство, без чого, як відомо, ніколи майже не обходиться на губернських балах. Ці вірші були приписані відразу ж Чичикову. Обурення зростало, і дами почали говорити про нього в різних кутках найбільш несприятливим чином, а бідна інститутка була знищена цілковито, і вирок їй уже був підписаний.

А тим часом героєві нашому готувалася найнеприємніша несподіванка: в той час, коли блондинка позіхала, а він розповідав їй деякі історійки, що траплялися за різних часів і навіть торкнувся був грецького філософа Діогена[163], показався з останньої кімнати Ноздрьов. Чи з буфету він вирвався, чи з невеликої зеленої вітальні, де відбувалася гра сильніша, ніж у звичайний віст, чи своєю волею, чи виштовхали його, тільки він з’явився веселий і радісний, ухопивши під руку прокурора, якого, мабуть, уже тягав деякий час, бо бідний прокурор повертав на всі боки свої густі брови, немов добираючи засобу визволитися від цієї дружньої підручної подорожі. Справді, вона була нестерпна. Ноздрьов, хильнувши куражу в двох чашках чаю, звичайно не без рому, брехав немилосердно. Побачивши ще здалека його, Чичиков зважився навіть на жертву, тобто залишити своє завидне місце і скільки мога хутчіше віддалитися; нічого доброго не віщувала йому ця зустріч. Та, як на лихо, в це час нагодився губернатор, який виявив незвичайну радість, що знайшов Павла Івановича, і спинив його, просячи бути за суддю в спорі його з двома дамами щодо того, чи довготривала жіноча любов, чи ні; а тим часом Ноздрьов уже побачив його і йшов прямо назустріч.

— А, херсонський поміщик, херсонський поміщик! — кричав він, підходячи і заливаючись сміхом, від якого тремтіли його свіжі, рум’яні, як весняна троянда, щоки. — Що? багато наторгував мертвих? Ви ж не знаєте, ваше превосходительство, — горлав він тут же, обернувшись до губернатора, — він торгує мертвими душами! Їй-богу! Слухай, Чичиков! ти ж, я тобі кажу по дружбі, ось ми всі тут твої друзі, ось і його превосходительство тут, я б тебе повісив, їй-богу, повісив!

Чичиков просто не знав, де сидів.

— Чи повірите, ваше превосходительство, — провадив Ноздрьов, — як сказав він мені: «Продай мертвих душ», — я так і луснув зо сміху. Приїжджаю сюди, мені кажуть, що накупив на три мільйони селян на вивід. Яких на вивід! та він торгував у мене мертвих. Слухай, Чичиков, та ти скотина, їй-богу, скотина, ось його превосходительство тут, чи правда, прокуроре?

Але прокурор, і Чичиков, і сам губернатор зайшли в таке замішання, ще не добрали зовсім, що відповісти, а тимчасом Ноздрьов, нітрохи не звертаючи уваги, плів напівтверезу мову:

— Ти вже, брат, ти, ти… я не відійду від тебе, поки не дізнаюсь, навіщо ти купував мертві душі. Слухай, Чичиков, тобі ж, певне, соромно, у тебе, ти сам знаєш, немає кращого друга, як я. Ось і його превосходительство тут, чи правда, прокуроре? Ви не повірите, ваше превосходительство, як ми один до одного прив’язані, тобто просто, коли б ви сказали, ось я тут стою, а ви б сказали: «Ноздрьов, скажи по совісті, хто тобі дорожчий, батько рідний або Чичиков?» — скажу: «Чичиков», їй-богу! Дозволь, серце, я тобі вліплю один безе[164]. Вже ж ви дозвольте, ваше превосходительство, поцілувати мені його. Атож, Чичиков, ти вже не переч, одну безешку дозволь відтиснути тобі на білосніжну щоку твою.

Ноздрьов був так відіпхнутий зі своїм безе, що мало не полетів на землю; від нього всі відступились і не слухали більше; та все ж слова його про купівлю мертвих душ були промовлені на все горло і супроводжені таким голосним сміхом, що привернули увагу навіть тих, хто був у найдальших кутках кімнати. Ця новина такою здалася дивною, що всі спинилися з якимсь дерев’яним, безглуздо запитливим виразом. Чичиков помітив, що багато дам переморгнулося між собою з якоюсь злісною їдкою посмішкою, і у виразі деяких облич показалося щось таке двозначне, яке ще дужче збільшило це збентеження. Що Ноздрьов брехун неосвітенний, це було відомо всім, і зовсім не було вдивовижу чути від нього цілковиті нісенітниці; але смертний, дійсно, важко навіть зрозуміти, як злагоджений цей смертний: хоч яка буде безглузда новина, а тільки б вона була новина, він неодмінно перекаже її другому смертному, хоч би саме для того тільки, щоб сказати: «Дивіться, яку брехню пустили!» А другий смертний залюбки прихилить вухо, хоч потім скаже сам: «Та це зовсім ница брехня, не варта ніякої уваги!» І слідом за тим зараз же відрядиться шукати третього смертного, щоб, розповівши йому, потім разом з ним скрикнути з благородним обуренням: «Яка ница брехня!» І це неодмінно обійде все місто, і всі смертні, скільки їх є, неодмінно наговоряться вдосталь і потім визнають, що це не варте уваги й не гідне, щоб про нього говорити.

Ця недоладна нібито пригода помітно розстроїла нашого героя. Хоч які дурні слова дурня, а іноді бувають вони достатні, щоб збентежити розумну людину. Він почав почувати себе незручно, негаразд; достоту немов прегарно вичищеним чоботом уступив раптом у брудну смердючу калюжу; одно слово, недобре, зовсім недобре! Він пробував про це не думати, намагався розвіятись, розважитись, присів у віст, але все пішло, як криве колесо: двічі походив він під чужу масть і, забувши, що по третій не б’ють, розмахнувся з усієї руки й ударив здуру свою ж. Голова ніяк не міг збагнути, як Павло Іванович, що так добре й, можна сказати, тонко розуміється на грі, міг зробити такі помилки і підвів навіть під обух[165] його пікового короля, на якого він, за власним висловом, надіявся, як на Бога. Звичайно, поштмейстер і голова, і навіть сам поліцеймейстер, як ведеться, жартували з нашого героя, що вже чи не закоханий він, і що ми знаємо, мовляв, що серденько Павла Івановича кульгає, знаємо ким і підстрелене, але все це ніяк його не тішило, хоч як він пробував посміхатись і віджартовуватись. За вечерею теж він ніяк не був спроможний розгорнутись, незважаючи на те