Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 5. Мертві душі, Микола Васильович Гоголь

що товариство за столом було приємне і що Ноздрьова давно вже вивели, бо самі навіть дами нарешті помітили, що поведінка його занадто ставала скандальозна. Посеред котильйону[166] він сів на підлогу й почав хапати за поли танцюючих, що було вже ні на що не схоже, за висловом дам. Вечеря була дуже весела, всі обличчя, що мигтіли перед потрійними свічниками, квітами, цукерками й пляшками, були осяяні найбільш невимушеним задоволенням. Офіцери, дами, фраки — все зробилося люб’язне аж до нудоти. Чоловіки схоплювалися зі стільців і бігли віднімати в слуг блюда, щоб з незвичайною вправністю запропонувати їх дамам.

Один полковник подав дамі тарілку з соусом на кінці оголеної шпаги. Чоловіки поважних літ, між якими сидів Чичиков, голосно сперечалися, заїдаючи путнє слово рибою чи яловичиною, умоченою нещадним способом у гірчицю, і сперечалися про ті речі, в яких він сам навіть завжди брав участь; але він був подібний до якоїсь людини стомленої або розбитої далекою дорогою, якій нічого не йде на думку і яка не здолає ввійти ні в що. Навіть не діждався він закінчення вечері і поїхав до себе незрівнянно раніше, ніж мав звичай від’їздити.

Там, у цій кімнаті, такій знайомій читачеві, з дверима, заставленими комодом, і тарганами, що іноді визирали з кутків, стан думок і духу його був так само неспокійний, як неспокійне те крісло, в якому він сидів. Неприємно, смутно було в нього на серці, якась важка пустка залишалася там. «Бодай вас чорт забрав усіх, хто вигадав ці бали! — казав він спересердя. — Ну, чого здуру зраділи? В губернії неврожай, дорожнеча, так ось вони до балів! От штука: повбирались у бабські ганчірки! Диво яке, що інша накрутила на себе тисячу карбованців! Та це ж коштом селянського чиншу або, ще гірше, коштом совісті нашого брата. Відомо ж, навіщо береш хабара і кривиш душею: на те, щоб дружині дістати на шаль або на всякі роброни[167], щоб вони запались, як їх називають. А через віщо? Щоб не сказала яка-небудь наплюжка Сидоровна, що на поштмейстерші краща була сукня, так через неї бух тисячу карбованців. Кричать: “Бал, бал, веселість!” Просто погань бал, не в російському дусі, не в російській натурі, чорт знає що таке: дорослий, повнолітній раптом вискочить увесь у чорному, обскубаний, обтягнений, як чортик, і давай місити ногами. Інший навіть, стаючи в пару, перемовляється з другим про важливу справу, а ногами в той самий час, як козеня, вензелі направо й наліво… Все через мавпування, все через мавпування! Що француз у сорок років така ж дитина, яким був і в п’ятнадцять, так ось нумо й ми! Ні, дійсно… після всякого балу справді ніби який гріх зробив; і згадати навіть про нього не хочеться. У голові просто нічого, як після розмови зі світською людиною: усього вона наговорить, усього злегка торкнеться, усе скаже, чого насмикала з книжок — строкато, красно, а в голові хоч би що з того виніс, і бачиш потім, як навіть розмова з простим купцем, що знає одне своє діло, але знає його твердо й досвідчено, краща за всі ці брязкотельця, ну що ти з нього витиснеш, з цього балу? Ну коли б, припустимо, який-небудь письменник надумав описувати усю цю сцену так, як вона є? Ну і в книзі, і там була б вона така ж безглузда, як і в натурі. Що вона таке: чи моральна, чи неморальна? Просто чорт його знає що таке! Плюнеш, та й книгу потім закриєш». Так озивався несприятливо Чичиков про бали взагалі; але здається, сюди домішалася інша причина обурення. Головна досада була не на бал, а на те, що трапилось йому спіткнутися, що він зненацька показався перед усіма бог знає в якому вигляді, що заграв якусь чудну, двозначну роль. Звичайно, глянувши оком розважливої людини, він бачив що все це пусте, що дурне слово нічого не важить, особливо тепер, коли головну справу вже оброблено як слід. Але дивною є людина: його засмучувала неприхильність тих самих, кого він не поважав і про яких озивався різко, ганячи їхню суєтність і вбрання. Це тим більше було йому прикро, що, розібравши справу ясно, він бачив, що причиною цього був почасти сам. Проте на себе він не розсердився і в тому, звичайно, мав рацію. Всі ми маємо маленьку слабкість трохи щадити себе, а подбаємо краще відшукати якого-небудь ближнього, на кому б відомстити свою досаду, наприклад, на слузі, на чиновнику, на підлеглому, який вчасно нагодився, на дружині або, нарешті, на стільці, який жбурнеться чорт знає куди, аж до дверей, так що відлетить від нього ручка й спинка: хай, мовляв, знає, що таке гнів. Так і Чичиков скоро знайшов ближнього, який потяг на плечах своїх усе, що тільки могла навіяти йому досада. Ближній цей був Ноздрьов, і, нема що казати, він був так відчищений з усіх боків і сторін, як хіба тільки якийсь пройдисвіт староста або ямщик буває відчищений якимсь бувалим досвідченим капітаном, а іноді й генералом, що понад багато висловів, які зробилися класичними, додає ще багато невідомих, яких винайдення належить власне йому, увесь родовід Ноздрьова був перебраний, і багато членів його фамілії у висхідній лінії дуже потерпіли.

Але протягом того, як він сидів у твердому своєму кріслі, тривожений думками й безсонням, частуючи рясно Ноздрьова й усю рідню його, і перед ним блимала лойова свічка, якої гніт давно вже накрився нагорілою чорною шапкою, щохвилини загрожуючи погаснути, і дивилася йому у вікна сліпа, темна ніч, маючи ось-ось посиніти від наближення світанку, і пересвистувалися віддалік далекі півні, і в зовсім заснулому місті, може, пленталася де-небудь фризова шинеля, бідолаха невідомо якого класу й чину, яка знає одну тільки (на жаль!) занадто второвану російським гультяйським народом дорогу, — в цей час на другому кінці міста відбувалась подія, що мала ще збільшити неприємність становища нашого героя.

А саме, по далеких вулицях і закутках міста деренчав вельми чудний екіпаж, що викликав сумнів щодо свої назви. Не був він схожий ні на тарантас, ні на коляску, ні на бричку, а був скоріше схожий на товстощокий опуклий кавун, поставлений на колеса. Щоки цього кавуна, тобто дверці, що мали сліди жовтої фарби, зачинялись дуже погано з причини поганого стану ручок замків, абияк зв’язаних мотузками. Кавун був наповнений ситцевими подушками у вигляді кисетів, валків і просто подушок; напханий мішками з хлібом, калачами, кокурками