Ірина Скрипник - Мовчазний граф, Ірина Скрипник

На цей раз граф вже скривився і змахнув рукою, наче відганяв набридливу муху.  

— Це не має ніякого значення!  

— О, справді? — в голосі демона забриніла відверта насмішка. — Бо ти втомився жити?  

Радимир відчув, як щось у ньому ворухнулося. Занепокоєння? Роздратування? Чи просто нестерпна лють, що не мала виходу?  

— А що ж тоді буде з твоєю нареченою, Радимире? — голос Вельзевула, що дивився з іншого боку води, став майже шовковим, отруйним. — Ти хочеш обережно змінити її спогади, ніби увесь цей час вона була з кимось іншим, ніби ви ніколи і не знайомились… А ти запитав її, чи хоче вона цього? 

Граф напружився. Вода у фонтані здригнулася, ніби відчувши його тривогу.  

— Ти взагалі знаєш, де вона зараз? Чи, може, для неї справжнім щастям було б, якби ти нарешті взяв її за дружину?  

— Що ти з нею зробив?! — зірвався нарешті голос Радимира.  

Вельзевул, відчувши смак перемоги, відкинув голову назад і розсміявся.  

— Нічого… поки що, — розтягнув він слова, наче смакував їх. — Але якщо вона не заспокоїться, мені доведеться її позбутися. Інакше вона позбудеться мене.  

Радимир скрипнув зубами.  

— Не в прямому значенні, звісно, — демон зробив вигляд, що заспокійливо зітхнув. — Ні, вона не зможе мене вбити. Але за допомогою тих набридливих ченців вона, можливо, зможе повернути мене назад до пекла, а я б цього не хотів. Все ж, ваш світ значно цікавіший, ніж мій. Втім, незабаром ти і сам в цьому переконаєшся. Коли, ти кажеш, ти назначив дату своєї смерті? Я просто маю до того часу обрати собі нове тіло, щоб і надалі залишатися тут.

Радимир нічого не сказав, та Вельзевул відчував лють і роздратування, що вирувало в ньому.  

Демон солодко всміхався, спостерігаючи за тим, як Радимир почав важко дихати, втупившись у темні глибини фонтану.  Потім молодий граф зціпив зуби, очі блиснули, мов леза.  

— Виродок! — гримнув він і, не вагаючись, рішуче пішов уперед, відвертаючись від фонтану, від демона, від усього цього огидного бруду.  

Вельзевул лише примружився, на його вустах застигла майже поблажлива усмішка.  

— Просто використай усю мою міць! — вигукнув він навздогін.  

Але Радимир його не послухав. Він пішов, і саме це стало його помилкою. Його схопили... 

Ченці з’явилися раптово біля маєтку і притисли до землі, зв’язавши руки за спиною. Потім силоміць повели до церкви, мов якогось скаженого, остерігаючись, що він може зашкодити іншим.  

Усередині храму пахло ладаном. Свічки кидали довгі, спотворені тіні на стіни. Священник тричі осінив Радимира хрестом і, дивлячись йому просто у вічі, запитав:  

— Чи хочеш ти сповідатися?  

Той промовчав. Тільки погляд був холодним, твердим, майже байдужим. Його відповідь все одно б уже нічого не змінила. Ритуал розпочався.  

Мені дозволили залишитися, але наказали не втручатися, що б не сталося. Священник сказав, що якщо вдасться дізнатися ім’я демона, ми зможемо отримати над ним владу й змусити його піти.  

Читання "Чину відчитування біснуватого" наповнило храм урочистими, важкими словами. Лунали уривки з Євангелія та Псалтиря. Особливо сильними були молитви святого Василія Великого та Іоанна Златоуста. Здавалося, самі стіни храму відгукуються на кожне слово, наче живі.  

Радимира тричі окропили святою водою. Він здригнувся, але не більше. Жодної іншої реакції не було. Навіть після того, як йому поклали на груди Євангеліє і притисли хрест до чола. 

Демон мовчав. Він не проявляв себе, ховаючись десь глибоко всередині. А графа тим часом змусили вже пити святу воду і ковтати освячену просфору. 

Лише коли Радимира виводили з храму, його очі раптом почорніли і з його вуст вирвався нелюдський шепіт:  

— Так ти мстишся за те, що я відмовився одружитися з тобою? 

Моє серце стислося. Я відчула, як світ навколо захитався, як ноги підкошуються, але чиясь рука міцно підтримала мене.  

— Це — неправда! — голос мій був тремтливий, але рішучий. — Справа не в весіллі! Подивіться на його очі!  

На щастя, мені повірили. Було вирішено відправити Радимира жити в монастир, де над ним будуть молитися щодня. Також щоранку його приводили до храму для повторення ритуалу.