Ірина Скрипник - Мовчазний граф, Ірина Скрипник

Володимир посміхнувся, але перш ніж піти, ще раз глянув на неї.  

Про те, що Радимир усе ще живий, знала, здається, лише я. Ми оселилися з ним далеко від людських очей, у горах, біля підніжжя річки Тиса. Тут повітря було свіже й прозоре, а небо — таким безмежним, що здавалось, ніби варто лише простягнути руку — і торкнешся сонця. Густі ліси ховали нас від зайвих поглядів, а гірські струмки несли холодну, чисту воду.  

Одного ранку мене розбудив запах чогось підгорілого. Він був різкий, майже задушливий, і я миттєво розплющила очі.  

На кухні, схилившись над піччю, стояв Радимир. Він намагався розрізати ще гарячий, щойно випечений хліб, але той ламався нерівними шматками. На його бровах і щоках з’явилися крихти муки, а губи були стиснуті в упертій спробі зробити все правильно. Я повільно сіла за стіл, не стримуючи усмішки.  

— Що ти робиш?  

— Готую сніданок, — буркнув він, навіть не повертаючись.  

Проте невдовзі я все ж перехопила його погляд, і в його очах промайнула тінь роздратування. Та він сказав мені не втручатися. Тож я заварила собі чай і знову сіла за стіл, спостерігаючи, як він продовжує свою боротьбу. 

Було щось дивовижне й водночас кумедне в тому, як цей чоловік, який нещодавно боровся з демонами, зараз воював із власним творінням.  

Наша хатина була маленькою. На стінах висіли ікони, дерев'яні та металеві хрести, розвішані в кожному кутку. Вони були нашими оберегами, нашими невидимими стінами, що відгороджували нас від світу, який ми залишили позаду. Ми гадали, що Вельзевул ніколи не знайде нас тут.  

Вперше за довгий час я відчувала себе… спокійною. І, можливо, це і є щастя?

Кінець