Ірина Скрипник - Мовчазний граф, Ірина Скрипник

Епілог

Монахи стояли в тісному напівтемному приміщенні. Їхні погляди були спрямовані на чоловіка, що сидів перед ними. Його очі були відстороненими, а губи час від часу ворушилися, ніби він повторював якусь молитву або ж, навпаки, прокляття. Жоден з присутніх не міг збагнути, що сталося тієї ночі, але всі розуміли — сталося щось жахливе.  

Один із монахів, який стояв осторонь, тихо вийшов, а за мить уже сидів у своїй келії, квапливо виводячи рядки на пожовклому папері. У листі до князя він писав про те, що граф Радимир Златогорський зник, а він так і не зміг виконати наказ позбутися графа. Його рука тремтіла, коли він завершував послання.  

Святополк же в той час сидів у своєму кабінеті, вдивляючись у документи, що лежали перед ним. Папери здавалися йому знайомими, а почерк на них — його власним. Але чому він нічого не пам’ятає? Він повільно провів пальцем по восковій печатці, на якій чітко виднівся його князівський знак.  

У двері хтось постукав.  

— Заходь, — кинув він, не відриваючи погляду від аркушів.  

Двері прочинилися безшумно, і до кімнати ступив чоловік у темному камзолі. Його хода була впевненою, проте він рухався обережно, ніби не бажаючи зайвий раз порушити спокій цього місця. Це був слуга, що служив при князеві вже багато років — мовчазний, стриманий, непомітний. 

Важкі портьєри на високих вікнах пропускали лише тонкі смужки світла, що падали на дубовий стіл. Між свічками, що тліли в срібних підсвічниках, лежав розкритий пергамент із розмитими чорнильними плямами. Кам’яні стіни віддавали прохолодою, а повітря було наповнене ледь вловимим запахом воску і старих книг.  

Святополк мовчки простягнув слузі один із документів.  

— Я хочу, щоб ти провів розслідування. Дізнайся, що сталося з графом Олексієм Вишневецьким і чому я… — він розгублено провів долонею по обличчю, — …чому я міг підписати наказ про його страту?  

Слуга взяв документ, поглянув на нього швидко, майже байдуже, а тоді схилив голову.  

— Буде виконано, ваша високосте.  

Тоді Святополк узяв другий аркуш, повільно розгладжуючи його пальцями. Відчуття було дивним. Всі літери були виведені його почерком, а князівська печатка стояла чітко і правильно, але він не пам’ятав, коли це писав.  

— І ще… Дізнайся, де зараз Радимир Златогорський. Чому я міг пообіцяти йому герцогство? А головне… чи справді я це зробив?  

Чоловік мовчки взяв і цей аркуш. Не став нічого питати, лише низько вклонився і неквапливо вийшов, залишивши за собою ледь чутний скрип дверей.  

Святополк залишився сам.  

Він повільно піднявся з-за столу й підійшов до вікна. Звідси відкривався краєвид на внутрішній двір палацу. Але він дивився вище — на сіре, важке небо, яким пливли хмари. Його розумом точилася одна-єдина думка:  

— Як можна забути щось настільки важливе?..

Ще кілька днів — і йому повідомлять, що Радимир безслідно зник. Ще трохи — і молодого графа офіційно оголосять мертвим. Не останню роль у цьому відіграє графиня Златогорська. Вона завжди знала, що потрібно робити.  

Ще коли я разом із Михасем тільки їхали до монастирських мурів, Володимир вже квапливо йшов до неї в маєток.  

Графиня сиділа в кріслі біля великого вікна, крізь яке залите сонцем подвір’я скидалося на якусь картину. В її руках була вишивка, але вона навіть не намагалася продовжити роботу — просто сиділа, задумливо стискаючи нитки.  

Володимир зупинився у дверях, на мить затримавши подих. Він відчував, як у грудях важко піднімається і опускається повітря, ніби тіло само підказувало йому, що ця розмова буде не простою.  

— Пані, щойно приїздила панно Милослава Соломаха, — промовив він.  

Графиня повільно повернула голову. Її очі були втомленими. Зморшки на обличчі здавалися глибшими, а вуста ледь помітно стиснулись.  

— І що ти зробив? — запитала вона суворо.  

— Все, як ви наказували: зробив вигляд, що не впізнав її, — Володимир на мить відвів погляд у бік. — Вона, здається, засмутилася… але зрештою поїхала.  

Графиня відповіла не одразу. Вона повільно опустила погляд, ніби обдумуючи сказане, а потім ледь помітно кивнула.  

— Добре. Ти зробив усе правильно… — вона говорила тихо, майже пошепки. — Радимир не хотів більше бути вмістилищем для Вельзевула… Він благав мене вбити його.  

Володимир напружено стиснув губи.  

— Ви гадаєте…?  

— Озирнись навколо! — різко перервала його графиня, і її голос набув несподіваної твердості.  

Володимир інстинктивно підняв очі. За вікном шелестіли дерева. Їхні крони повільно гойдалися під подихами вітру. На дорогому дерев'яному лежала вишивка.  

— Всі забувають про події останнього місяця, — голос графиня знову став тихішим, та від цього був не менш напруженим. — Ще трохи — і вони будуть впевнені, що літо тільки почалося.  

Жінка витягнула руку і поклала її на підлокітник крісла, повільно провівши нігтями по дереву.  

— Це може означати лише одне: Радимир якимось чином помер, а Вельзевул замітає сліди. Він боїться, що його можуть викрити.  

Володимир ледь помітно стиснув руки за спиною, приховуючи хвилювання. Його плечі залишалися рівними, обличчя — незворушним, але всередині ворушилося щось, чого він сам не міг пояснити. Чи було йому шкода Радимира? 

Графиня тихо зітхнула. На мить її постать здалась ще більш похиленою, змученою часом і подіями, що відбувалися навколо неї.  

— Ми більше йому не належимо, — нарешті промовила вона.  

Потім опустила долоню на груди, намацуючи під тонкою тканиною холодний метал срібного хрестика. На мить затримала пальці на вигинах металу, а тоді перевела погляд на Володимира.  

— Ти можеш повертатися додому, Володимире. Ти вільний. Вимітайся звідси! 

Він дивився на неї секунду-другу, а потім повільно нахилив голову.  

— Слухаюсь, пані.  

Графиня відвела від нього погляд. Тиша в кімнаті згустилася. А за вікном, у вечірніх сутінках, десь далеко почулося каркання ворона.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍