Ірина Скрипник - Мовчазний граф, Ірина Скрипник

Граф ледь помітно кивнув. Я допомогла йому підвестися. Його коліна підкосилися, та я встигла схопити його, не даючи впасти. Він важив значно більше, ніж мені б хотілося, але я змусила себе тримати рівновагу.  

— Тримайтеся за мене. Ми вибираємося звідси.  

Я перетягнула руку Радимира собі на плечі й повільно, намагаючись не шуміти, підвела його до Михася. Здавалося, минули цілі години, поки я перевдягала їх, обмінюючи місцями. Михась, якого я щойно зрадила, тепер лежав у Радимировому одязі, а сам граф — у простому вбранні слуги.  

Серце вистукувало в грудях так голосно, що я боялася — ось-ось нас викриють. Але нам пощастило: монастир спав, а ченці не здогадувалися, що просто під їхнім носом ми вириваємо в них здобич.  

Щойно ми вийшли за стіни, я майже кинула Радимира на коня, а потім сама застрибнула слідом.  

— Тримайтеся міцно!  

Я хльоснула коня по боках, і ми стрімголов помчали геть. Небо затягнулося важкими хмарами, але я не зупинялася. Відлуння наших копит змішувалося з нічною тишею, розрізаючи темряву.  

Я не знала, скільки у нас є часу, перш ніж нас почнуть переслідувати. Але знала одне: я не дам їм забрати його назад.  

— Ви ще тримаєтесь? — крикнула я через плече.  

Радимир у відповідь стиснув мою талію міцніше.  

— Я вас не покину, ваша світлосте, — вирішила я його заспокоїти, нахиляючись до гриви коня. — Нізащо.  

Ми щодуху мчали вперед, тікаючи в ніч. Я нахилилася нижче, щоб зустрічний вітер не зупиняв нашої втечі. Кінь дихав важко, але я знала: він ще витримає. Радимир майже повністю сперся на мене. Його руки тремтіли, але не відпускали. Він був виснажений, знесилений… але живий. Це було найголовнішим.

Попереду тягнулися темні ліси, а за ними — невідомість. Куди нам їхати далі? Повернутися додому було небезпечно. Якщо монахи зрозуміють, що сталося, вони неодмінно розшукають нас. Чи зможе Михась тримати язика за зубами? Чи зрадить нас?  

Я відчула, як серце стискається від страху. Я зробила свій вибір, і тепер дороги назад не було. Чи правильно я вчинила? Чи просто прирекла на обох на ще страшніші випробування? Що, якщо Вельзевул усе одно не відступиться від Радимира? Хоч він і сказав, що ікони та лампадки заважають йому вийти назовні, проте звідки мені знати, що це було правдою? 

Я з жахом задумалася про те, що чекає нас попереду. Що тепер буде з Радимиром? Навіть якщо ми знайдемо безпечне місце, чи зможе він жити спокійно, як хотів? Чи зможе жити без свого дару, без тієї сили, яка так довго керувала ним? І що найголовніше — чи зможе він пробачити мені те, що я втрутилася?  

Зірвався перший грім. Глухий, важкий, ніби самі небеса знали, що відтепер наш шлях буде ще важчим. Але саме тоді я вирішила, що більше не дозволю страху керувати мною. Я забрала його з монастиря, і тепер це моя відповідальність. Що б не сталося, я знайду вихід. Ми виживемо. Попри все. Всім на зло.