Уляся Смольська - Цнотливе кохання, Уляся Смольська

Я опинилася в полоні шлюбної угоди з багатим і владним князем Вітольдом Волинським. Мої мрії про кохання руйнуються в стінах чужого дому, де я - пішка в грі, де все вирішується за мене. Мій новий чоловік не шукає кохання і наш шлюб лишень вимушена необхідність. Але між байдужістю і коханням завжди один крок. І коли серце починає битися швидше, контролювати його стає майже неможливо... Підтримайте книгу вподобайками, а автора - підпискою! Додавайте книгу в бібліотеку, щоб не пропустити оновлень)

Глава 1. Пропозиція

Анастасія

Темрява згущується над маєтком, вікна якого палають теплим світлом свічок. Сад навколо здається мертвим, гілки дерев зловісно шелестять під холодним вітром. Всередині мене стискається тривога, що розповзається по тілу, мов отрута.

Увесь мій світ звужується до важких дверей кабінету батька. Серце калатає так, що здається, його чути навіть крізь товсті кам’янисті стіни. Повітря стає важчим, і я дихаю через раз. Ноги тремтять від страху.

Притиснувшись до дверей, я чую глухі голоси. Слова батька звучать з придушеним сумом, майже благанням:
— Князю Вітольде, ви — єдина наша надія. Борги... Вони душать нас, а я більше нічого не можу запропонувати.

Голос іншого чоловіка — низький, холодний, байдужий, як лід, що пробирає до кісток. Я ніколи раніше не чула його і тому не впізнаю. Хто це?
— Я все розумію. Але моя допомога не буде безкорисливою. Ваша донька стане моєю дружиною.

Я відсахуюсь від дверей. Що?! Дружиною?! Невже я правильно почула? Вже від одного його голосу моє серце стискається, а слова, які він вимовляє, звучать як наказ, від якого немає порятунку. Від шоку в грудях починає щось стискатися і мені хочеться розв’язати корсет, який впивається в ребра.

— Анастасія ще така юна... Їй лишень виповнилося вісімнадцять… — батько замовкає, ніби зважуючи кожне слово. — Вона гарна, добра дівчина. Але, князю, чи не занадто це радикальний крок?

Вітольд відповідає так холодно й твердо, що я мало не тремчу.
— Ви запізно думаєте про радикальні кроки, пане Коваленко. У вас більше немає вибору. Борги повинні бути сплачені. І я отримую те, що хочу.

— Вона ж не готова... — батьків голос тремтить, він намагається знайти хоч якісь аргументи.

— Готова чи ні — це більше не має значення, — перебиває його Вітольд. — Рішення прийнято. Ви хочете врятувати своє ім'я, свої землі, свою родину, чи не так?

Настає глуха тиша. Я затамовую подих, намагаючись не видати себе. За тими дверима зараз вирішується моя доля, а я нічого не можу вдіяти!

— Так, князю... Ви праві, — чую батьковий здавлений голос. Промовлені слова, важчі, чим коване залізо.

— Тоді ми домовилися. Завтра я повернуся, щоб офіційно оголосити про заручини, — каже Вітольд, і його голос звучить як вирок.

Я відсахуюся від дверей, ледь стримуючи сльози. Це не може бути правдою! Мною грають, як пішаком у грі, яку я не обирала.

Та що я можу зробити? Всі мої бажання знівельовані однією-єдиною правдою — наша родина на межі розорення.

Я стою в коридорі, стискаючи в руках край своєї сукні. Тканина цупка, але пальці впиваються в неї так міцно, що, здається, я зможу її порвати. Тінь від полум'я каміну танцює на стінах, мов зловісний знак. Тато щойно пообіцяв мене князю Вітольду Волинському. Чоловіку, про якого я нічого не знаю, окрім одного: він прийшов, аби забрати мене взамін на борги нашої сім’ї.

Я ще не бачила його, але вже ненавиджу. Ненавиджу за те, що він увійшов у наше життя, ненавиджу за те, що він забирає в мене свободу.

Двері раптово відчиняються, і я зустрічаюся поглядом з незнайомцем. Погляд холодний. Пронизливий. Як крижане лезо, що розтинає душу. Вітольд Волинський високий, у темному пальто, яке підкреслює його широку статуру. Його очі — сіро-сталеві, мов зимове небо перед бурею. Він дивиться на мене так, ніби я товар на ярмарку.

— Це ваша донька? — питає Вітольд через плече. Його голос низький, глибокий, з ноткою зверхності. У його словах немає цікавості, тільки суха оцінка.

За ним з’являється мій батько, який на фоні князя виглядає мілким і розгубленим.

— Так, князю. Це — Анастасія. Вона — у вашому розпорядженні, — відповідає батько, опустивши очі. 

У мене паморочиться в голові від цих слів. У його розпорядженні? Я не річ, не майно! Але мій протест тоне в безсилих думках.

— У моєму розпорядженні, — повторює Вітольд Волинський, немов смакуючи слова. Його тон холодний, наче зима, що пробирає до кісток. — Ми ще побачимо, чи гідна вона того, щоб стати княгинею.

Я хочу заперечити. Кричати. Вирватися. Але ноги приросли до підлоги, а горло стискає така лють, що сльози навертаються на очі. 

— Як ви смієте говорити так, ніби моє життя належить вам?! — не витримую і кидаю претензію в це холодне і кам’яне обличчя.

— Ваша думка мене не цікавить, — каже він, дивлячись на мене так, немов я порожнє місце. — Але вам доведеться звикнути до того, що тепер ваші бажання — це тиша.

Я стискаю руки так сильно, що нігті впиваються в шкіру. Моє життя розвалюється, а я нічого не можу вдіяти. Князь Вітольд Волинський — це не просто чоловік. Це вирок. І я — його жертва.

Я роблю крок назад. Стіни коридору нависають наді мною. Повітря стає колючим, майже нестерпним. Він ще щось каже до батька, але я вже не чую слів. Я бачу лише його обличчя — холодне, владне, безжальне. І розумію одне: попереду темрява, безодня і безвихідь...

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍