Уляся Смольська - Цнотливе кохання, Уляся Смольська

Глава 1.1

Вітольд

Стара садиба Коваленків зустрічає мене похмурістю. Її стіни, колись горді та величні, тепер нагадують людину, що втратила свою силу. Портрети предків, затягнуті пилом, дивляться зверху вниз із сумішшю осуду та байдужості. Я проводжу рукою по важкому плащу, струшуючи з нього краплі дощу, і мовчки оглядаю просторе, але холодне приміщення.

Коваленко зустрічає мене у своєму кабінеті. Його обличчя виснажене, ніби всі ці роки боргів та ганьби висотали з нього останні краплі життя. Він нервово поправляє перстень на пальці, намагаючись виглядати впевнено, але я бачу все — розпач, страх, відчуття безвиході.

— Князю Вітольде, я вдячний вам за те, що ви погодилися вислухати моє прохання, — каже він, ніби намагаючись додати значення своїм словам.

Я сідаю у старе крісло, яке скрипить під моєю вагою, і мовчки жестом запрошую його продовжити. Слова зайві. Чоловік сам усе пояснить.

— Ви знаєте про наші... труднощі, — починає Коваленко, голос його тремтить. — Ми боремося, як можемо, але...

— Але цього недостатньо, — перериваю його спокійно. Мій голос — це крижаний ніж, що врізається в повітря.

Він опускає погляд, зводячи пальці у замок. Я даю йому час, щоб зібратися з думками. Моя присутність діє на людей саме так — змушує їх тремтіти, мов листя під вітром.

— У нас більше нічого немає, князю. Жодних засобів, щоб виплатити борги. Але я не можу дозволити, щоб ім'я моєї родини... — він робить паузу, ковтаючи сухість у горлі. — Я готовий запропонувати вам те, що найдорожче мені у світі.

Я нахиляю голову, уважно спостерігаючи за кожним його рухом. Виголошувати такі слова йому нелегко, і я це знаю. Але гра варта свічок.

Старий Коваленко заборгував величезну суму. Єдине, що він може запропонувати мені в рахунок виплати заборгованості, це…

— Вашу доньку, — тихо кажу я, ніби нагадуючи йому те, що він сам не наважується вимовити.

Коваленко здригається, і його обличчя вкривається червоним. Але він киває.

— Вона молода, — починає він, намагаючись знайти аргументи. — Невинна. Добра дівчина...

— Це не має значення, — обриваю я його. — Молодість, невинність… Це добре. Це перевага. А от щодо доброти… подивимося, чи збережеться вона після шлюбу зі мною.

Слова звучать жорстко, але я звик до того, що правда рідко буває м’якою.

— Князю, я прошу вас бути з нею лагідним... Вона ще не готова до подружнього життя, — благає він.

Я спираюся на підлокітники крісла і нахиляюся трохи вперед, фіксуючи на ньому свій погляд.

— Я не обіцяю нічого, окрім того, що забезпечу їй майбутнє. Ваші борги будуть виплачені. Але тепер її доля в моїх руках і не вам мені давати настанови.

Мої слова звучать, як вирок. У кабінеті стає важко дихати, і я відчуваю, як його опір слабшає.

— Завтра я приїду, щоб оголосити про заручини. Подбайте, щоб вона була готова, — додаю я, підводячись.

Ми стоїмо в мовчанні кілька секунд, які здаються вічністю. Потім я йду до дверей, і, відчиняючи їх, стикаюся з молодою дівчиною.

Вона стоїть там, ховаючи обличчя у тіні. Її великі очі блищать від сліз, а губи тремтять, ніби вона хоче щось сказати, але боїться.

— Це ваша донька? — запитую я, звертаючись до Коваленка, але не відводячи погляду від неї.

— Так, князю. Це — Анастасія. Вона — у вашому розпорядженні, — підтверджує він. 

Я роблю кілька кроків уперед, придивляючись до неї уважніше. Вогонь з каміну і тьмяне світло свічок дають змогу мені її роздивитися. Тендітна. Вразлива. Але у її погляді є щось, що зачіпає мене. Анастасія. Красиве ім’я. Як і його власниця. Блакитні очі дивляться на мене з презирством, шовкове світле волосся зібране в зачіску, а гладка шкіра бліда і без рум’янцю.

— Як ви смієте говорити так, ніби моє життя належить вам?! — дівчина робить спробу обуритись, але мене це аж ніяк не зачіпає. Я звик, що все відбувається з моєї волі.

— Ваша думка мене не цікавить, — кажу без жодної емоції. Нехай вона звикає, що тепер приймати рішення щодо її життя буду я. — Але вам доведеться звикнути до того, що тепер ваші бажання — це тиша.

Анастасія може б і хотіла щось заперечити, але мовчить. Розумна дівчинка. За неї вже все вирішено і в цій грі вона лишень маріонетка. Красива лялька, яку продав мені її батько.

Старий Коваленко теж мовчить. Що ж. Все вирішено. Мені тут більше нічого робити.

— Тепер вона моя, — промовляю пошепки і виходжу у темряву ночі.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍