Уляся Смольська - Цнотливе кохання, Уляся Смольська

Глава 2. Незнайомець

Анастасія

Ранок наступного дня. Ніч минула в сльозах і гіркому розчаруванні в батьку. Ніколи б не подумала, що він здатен так вчинити з рідною донькою! Віддати мене заміж за абсолютно незнайомого чоловіка в обмін за борги. Який сором! Жах і біль…

Цілий день минає в тривозі. З острахом очікую прибуття князя. Він сказав, що сьогодні прибуде, щоб підписати шлюбну угоду. Для мене це рівноцінно кінцю життя…

Коли він нарешті прибуває, в мене все холоне всередині. Не наважуюсь йти йому на зустріч. Цей чоловік приїхав до батька, так от нехай батько його і зустрічає.

Сиджу на краю канапи у вітальні, стискаючи пальцями тканину сукні. Серце гупає так, ніби ось-ось вирветься з грудей. Свічки кидають тремтливі тіні на стіни, але їхнє м’яке світло не приносить заспокоєння. Кожен звук у маєтку — скрип підлоги, шелест гілок за вікном, дальні голоси в інших покоях — усе змушує мене здригатися.

Двері відчиняються, і кімнату заповнює його присутність. Князь Вітольд Волинський. Його фігура — висока, незламна — здається тінню, що поглинає все довкола. Чорний плащ спадає з його плечей, відкриваючи строгий костюм. Його очі, сталево-сірі, зустрічають мій погляд, і холод пробігає хребтом.

— Панно Анастасіє, — його голос лунає низько й чітко, наче розкат грому. Він нахиляє голову, і цей жест виглядає радше як формальність, ніж справжня ввічливість.

— Князю, — мій голос тремтить, я ледь стримуюсь, щоб не відвести погляду.

Він не сідає, лише стоїть, вивчаючи мене, мов якусь річ на ярмарку. Його очі невблаганно холодні, і я відчуваю себе маленькою й беззахисною під цим пронизливим поглядом.

— Ви уже знаєте про наш договір з вашим батьком, — його слова різкі, без натяку на ніжність. — Ваш батько зробив свій вибір. Тепер вам залишається лише підкоритися.

У мене пересихає в горлі, і я не одразу знаходжу, що відповісти. Його холодність лякає мене до глибини душі.

— Це… це буде справжній шлюб? — питаю я, і в моєму голосі чується наївна надія. — Можливо, ми зможемо жити окремо, кожен своїм життям?

Вітольд хмуриться, і його погляд стає ще жорсткішим.

— А ви уявляєте собі шлюб без обов’язків? — його слова ріжуть, мов лезо. 

— Але ж між нами немає почуттів. Ми могли б принаймні спати в різних спальнях…

— Не тіште себе зайвими ілюзіями. Ви будете виконувати всі функції моєї дружини. Всі. Включно з інтимом.

Я завмираю. Всі функції? Його погляд і тон не залишають місця для сумнівів. Я не маленька і розумію, що він має на увазі. Кров приливає до обличчя, а серце стискається від страху. Мені перехоплює подих від почутого.

— Ви… ви це серйозно? — шепочу я, ледве знаходячи в собі сили вимовити слова.

Вітольд робить крок уперед, і я інстинктивно відхиляюся назад.

— Паночко Анастасіє, у вашій ситуації питання "серйозності" зайве. Я беру на себе відповідальність за вашу родину, а ви віддаєте мені себе. Угода проста.

Його слова лунають як вирок. Моя спина знову торкається спинки канапи, мені здається, що мене стискають невидимі кайдани.

— Але це несправедливо, — ледве чутно заперечую я, хоча розумію, що нічого не зміниться.

Вітольд нахиляється ближче, його очі схожі на два шматки льоду.

— Життя рідко буває справедливим, люба Анастасіє. Раджу звикнути до цього якомога швидше.

Його слова обпікають мене, і я опускаю очі, щоб не зустрічати цей безжальний погляд. Думки плутаються, а душу переповнюють страх і безнадія. Моє життя вже не належить мені.

Свічки продовжують тріпотіти, кидаючи тіні на стіни, і здається, що ці тіні сміються з моєї безпорадності.

Вітольд випрямляється, його постава бездоганна, наче викарбувана зі сталі. Його слова зависають у повітрі, наче отрута, що розтікається моєю кров’ю. Я не знаю, що сказати. Відчай, що пробуджується в мені, починає тиснути на грудну клітку, але я мовчу, не знаючи, як відповісти на таку різкість.

— Шлюбний контракт вже підписано, — продовжує він. — Згодом ви отримаєте інструкції щодо всіх деталей весільної церемонії. Це відбудеться швидко, без зайвого розголосу.

— Але… — починаю я, але він піднімає руку, зупиняючи мене.

— Без але, Анастасіє. Ви не в тому становищі, щоб ставити під сумнів мої рішення чи проявляти непокору.

Я не можу стримати сліз, що підступають до очей, але опускаю голову, ховаючи їх. Невже це буде моє нове життя? Тиша між нами стає нестерпною.

— Чому саме я? — нарешті вимовляю я, не піднімаючи погляду. — Ви могли б обрати будь-яку іншу жінку… багатшу, більш достойну…

Його голос стає холоднішим.

— Я не обираю заради себе. Я роблю те, що необхідно. Ваш батько завинив мені, і цей шлюб — його єдиний спосіб спокутувати борг. Ви — частина цієї угоди.

Його слова ріжуть моє серце, мов ножі. Я — лише річ, частина угоди. Ніхто не запитав мене, чого я хочу. Ніхто не зважив моїх почуттів.

Вітольд повертається до дверей, демонструючи свою байдужість до подальших розмов.

— Більше не засмучуйте себе зайвими питаннями, панно Анастасіє. Ми обоє отримаємо те, чого потребуємо, і на цьому все.

Його кроки звучать важко й рішуче, а потім двері зачиняються, залишаючи мене саму з власними думками.

Я стискаю пальці до болю, намагаючись придушити паніку. Що тепер? Як я маю витримати цей шлюб?

Мої думки перериває служниця, яка заходить до кімнати з низьким поклоном.

— Панно, вам варто відпочити. Я вже приготувала вашу кімнату.

Я киваю, не знаходячи сил сперечатися. Невже це остання ніч, коли я буду спати в ліжку сама?

Коли я заходжу до своєї спальні, мене охоплює самотність. Ніч здається нескінченною, а темрява навколо — мов пастка, що стискає мене.

Засинаючи, я вперше відчуваю повну безвихідь. Але в душі прокидається ледь помітна іскра бунту. Я не здамся так легко. Може, у мене немає вибору, але я не дозволю йому торкатися мене проти мого бажання.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍