Калашнікова Лідія - Краса вимагає жертв, Калашнікова Лідія

Мені, найгарнішій дівчині в місті, випала не найкраща доля - стати дружиною немолодого й непривабливого чоловіка. Я мушу, але не хочу коритися, адже вірю, що заслуговую на більше. Багато хто готовий пожертвувати заради мене не тільки своїми статками, а й життям, і я охоче це прийму.

Глава 1

Ця сукня дратувала мене. Замала в грудях, вона стискала так, що дихання запирало! Ще й аж ніяк не пасувала до моїх очей, синіх, дуже глибоких і неймовірно привабливих.

Досі тупий, але відчутний біль раптово зробився різким, і я відчула, як повітря покидає легені. Це різко затягали корсет. Він увіп’явся в мої ребра й давив на них так, ніби хотів зламати.

Світ мерк в очах, я хапала повітря ротом, але тортури не завершувались. Корсет затягували далі, хоча талія і так вже зробилася вдвічі, чи навіть втричі, меншою. Я ледь бачила її обриси у дзеркалі й їх знаходила препоганими. Моя фігура подобалась мені без усіляких корсетів.

-Досить! – розпачливо вирвалось із мене.

Дивно, звідки в легенях стільки повітря? Отже, щойно я не була така близька до смерті, як здавалося?

Мати зупинилась.

-Люба, але це вже четверта сукня за сьогодні – сказала вона – Невже й вона вам не пасує?

-Абсолютно ні – відповіла я, віддихуючись. Тільки-но мати послабила корсет, повітря відразу зробилося забагато, так, що ноги ледве тримали.

Я бачила обличчя матері у люстерку. Вона стояла за моєю спиною.

Раніше мама видавалася мені наймилішою людиною в світі. Але останніми днями моє світосприйняття переверталось. З того дня, як батько оголосив себе абсолютним банкрутом, життя відкрилось мені у своїй жахливій реальності. Тій самій, яка скоро мала придавити мене й остаточно знищити, лишивши тільки зовнішню оболонку.

Мати завжди захоплювалась мною, називала гордістю сім’ї й відверто хизувалась мною перед родичами й друзями. Нічого дивного, для дитини з провінційного містечка в штаті Ілінойс я справді народилась, на її думку, надзвичайно вродливою, розумною й вихованою. Але тепер у її очах не було захоплення – тільки втома, роздратування й трохи злості.

-Ваше весілля виходить занадто дорогим – пробурмотіла вона – Проблем із вами більше, ніж я очікувала. Хоч би ви самі знали, чого вам треба.

Я добре знала лише те, чого мені точно не треба.

Я не хочу виходити заміж за людину, яку бачила двічі в житті. І ні вперше, ні вдруге наречений мені не сподобався.

Генрі Блумберг, той, хто скоро стане моїм чоловіком перед Богом, старший за мене на п’ятнадцять років. Але це не бралося до уваги, коли він сватався, бо мати ретельно перевірила історію його родини та складові гаманця.

Генрі Блумберг холостякував давно. У нашому місті його вважали пропащим, бо жодна жінка ним не цікавилась. Занадто худий, блідий, він постійно кашляв, а коли ходив, вигинався, наче від вітру. Досі Генрі не хвалився гарними статками, та нещодавно, після смерті бездітного дядька, отримав спадщину й відразу перетворився з не надто привабливого та нікому не цікавого чоловіка на казкового багатія. Тим самим він мало не миттєво привернув до себе увагу родин, які мали дівчат на виданні. Бо ясно, як день, що, отримавши спадщину, Генрі забажає одружитися.

Я знала, чому з-поміж усіх він обрав мене. Але не можу сказати, що знання цього радувало.

Генрі досить швидко зробився не просто багатієм. Три тижні тому він викупив банк у Чикаго та, як казали, крутив мало не мільйонами. Раніше жодна жінка й не глянула б йому услід, та тепер він міг би мати будь-кого. Але обрав мене.

І через це я почувалася нещасною. Бо тоді найбільша в світі гора грошей не могла викликати в мене бажання назавжди віддати своє тіло тому, хто виглядав, м’яко кажучи, непривабливо.

Але він та його сватання стануть порятунком для моєї родини. Той день, коли Генрі Блумберг надягне обручку на мій палець, буде чорним для мене, і найщасливішим – для моєї матері.

Коли Генрі з’явився у нашому будинку та почав говорити про сватання, мама навіть не спитала моєї думки з цього приводу. Втім, я знала й підозрювала, що буде саме так, бо більшість дівчат у нашому місті вийшли заміж не з власної волі. Але ж мати завжди казала, що я особлива, та мені судилося прожити більш яскраве й цікаве життя. Невже воно може бути таким поруч із Генрі Блумбергом?

Я любила роздивлятись себе у люстерку. Усе, що з’являлося там, завжди мені подобалося, і я могла годинами милуватись цим. Тобто, собою. Так, саме з цієї причини мати й пишалася мною. Ще з раннього дитинства я знаю, що Господь, роздаючи жінкам красу, віддав мені найбільшу частину того, що мав. Бо все в мені було ідеальним, я це знала, й постійно запевнялася у правдивості цього твердження.

Ніхто в нашому місті не мав такого густого, блискучого волосся насиченого чорного кольору. Ніхто не міг похвалитися такими блакитними очима ідеально правильної форми. Ні в кого не було такої чистої, білосніжної шкіри, і жодна дівчина не мала нагоди похвалитися такою точеною фігурою. Тільки я мала все, про що може мріяти будь-яка жінка. Я пишалась своєю красою та чекала для себе великої долі. І невже вона мала прийти в особі Генрі Блумберга?

Зображаючи покору, в душі я кричала. Хотіла втекти з дому, розірвати усі ті весільні сукні, які мені щодня приносили та змушували надягати. Прагнула сховатись від подруг та знайомих, які відверто заздрили мені, як і раніше, так і тепер. Вони розтягали губи у фальшивих посмішках та ніби-то раділи моєму весіллю. Дню, коли я помру.

Увесь світ остогид мені, і я б охоче втекла, якби дозволили. Того вечора, коли я, плачучи, благала матір відмовити Генрі, вона відповіла таке, що досі міцно сиділо в моїй голові:

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍