Вікторія Ковзун - Кришталевий черевичок. Якщо фея не прийде, Вікторія Ковзун

Раніше я хотіла дива та кришталеві черевички. Можливо, ще принца на білому коні. На шляху до мрії – боротьба й таємниці, скрегіт шпаг та ватага розбійників, втечі й поєдинки… Чого я хочу тепер? Дива, кришталеві черевички – і ніяких принців. P.S. Це моя перша книга, писалась у підлітковому віці

Пролог

– Фея! Фея на горизонті! – не тямлячись від радості, закричала я та зіскочила з батькових колін. Маленькі рученята припали до вікна, а захоплений погляд не відпускав сяйливої цятки на темному небі.

– То зірка падає, – розсміявся батько. – Можеш загадати бажання.

– Чесно? – аж підскочила я.

– Чесно! – усміхнувся він.

А мрійливі оченята знову спіймали сяйливу цятку, і тисячі дитячих мрій віддзеркалились в них. Але довго не думала – загадала те незмінне, що з ним засинала щоночі й прокидалась щоранку.

– Я вже все, – заусміхалась до батька. – Хочеш розкажу? Хочеш?

– Обережніше, доню, – змовницьки шепнув він. – Пам’ятаєш вчорашню казку? Там чаклунка підслухала мрію принцеси і зробила все, щоб їй перешкодити! Хтозна, скільки таких чаклунок стежить за такою чарівною принцесою, як ти!

– Ні-і-і, – похитала головою, – я завтра принцеса. Сьогодні буду фея, сьогодні не страшно.

Батько розсміявся та підкинув мене на руках.

– Ах ти ж моя чарівниця!

Та я випручалася з його обіймів і серйозно заглянула в очі.

– Зараз я тобі розкажу… тільки ти нікому не кажи! – суворо похитала пальчиком. – Мені не страшно, але все одно! Не скажеш, добре?

– Не скажу.

– Тоді слухай. Я загадала… – наблизився до його вуха змовницький шепіт. – … кришталеві черевички!

– От прямо-таки черевички? – здивувався батько. – А принцесою стати не хочеш? А палац? А принца?

– Нащо мені принц?! Хочу черевички! – як очевидну істину, виклала йому. – Такі… справжні, кришталеві, чарівні. Щоб блищали, як диво! Щоб понесли у казку! Ну, щоб, як в Попелюшки… тільки принци з конями не обов’язкові. Головне – черевички!

– Дивовижне дитя, – похитав головою. – То яку тобі сьогодні казку розказати?

– Розкажи… розкажи… «Попелюшку» розкажи! – заплескала в долоні й застрибала у нього на колінах.

– Знову? – густі брови поповзли догори.

– Так, так!

– Ох, ну, що з тобою поробиш… «Попелюшку», так «Попелюшку»! – згодився батько, а я зручніше примостилась та припала до надійних плечей.

Сотні разів уже фея рятувала змучену пасербицю, сотні разів уже грали незабутній бал, сотні разів губився кришталевий черевичок… Так, у казці завжди приходить допомога. Завжди з’являється фея та приносить у світ диво. О, як же й мені хотілося зустріти свою фею! У спраглому, наївному серці ніколи не згасала віра в диво! Адже батько вчив вірити в нього – і я слухалась. Диво, кохання, справедливість – усе це була моя казка. Цю казку я хотіла зробити життям, а життя – казкою!

«А ці зорі, що падають… вони ж не проти, правда? Ах, треба буде притиснути якусь до стінки й доступно пояснити це делікатне питання!» – отак міркувала я тоді та з трепетом слухала батьків голос, що провадив «Попелюшку».

Так, це була улюблена моя казка – і не тільки через обожнювані черевички! Я саму себе асоціювала з головною героїнею: люблячий батько, зла мачуха і дві сестри-близнючки. Дивовижний збіг, чи не правда? От тільки мати в мене була рідна, а все одно поводилась, як мачуха. Завжди така холодна, ніколи не всміхнеться… А якщо з кимось і носиться – що однаково на грані реальності – то тільки із молодшими сестрами.

Чому? Як так? За що?

Чи не через це я завжди хотіла фею – щоб змахнула чарівною паличкою та виправила всі біди?.. Дарма! Зате батько так мене любив, як ніхто у світі! Він заспокоював мене, коли я лякалась, зігрівав, коли мені було холодно, завжди підтримував, яка б навіжена вигадка не засіла у бешкетній голові! І щовечора садовив на коліна й розказував казки. Інколи ми складали їх самі – о, як же весело це було! Чіпляли корони на жовтаві гарбузи, а кришталеві черевички на тендітні драконячі лапки… Миші у нас були крилаті й махали чарівними паличками, так що вогнедишні коти мусили пчихати та бігати до крамниці за носовичками… Зате кінчалося все за одним сценарієм.

«…і жили вони довго та щасливо», – ще встигла я почути останні слова і провалилась у солодкий сон. А батько протяжно закашлявся, та дитячий слух уже того не вловив. А дарма.

Я чула найменший шелест у саду – та не почула, як лихо стукає прямо у двері! Як зламує замки і суне на мою казку. Це лихо взяло на приціл те найдорожче, що було в моєму житті – а воно ніколи не хибить при стрільбі.

 

Хвороба розвивалась довго – а ніхто не бачив і ніхто не лікував. Короткий кашель, хрипотіння, слабкість, втома… А ніхто не звертав уваги. Лихо звило затишне гніздечко та бешкетувало на повну – а я була сліпа!

І сльози капали з тих незрячих очей, а серце розривалось від горя – я сиділа перед батьковим ложем і дивилась, як він помирав. Найрідніша мені людина йшла з життя – а в кімнаті були лише ми удвох! Лікар Палмер сказав, що все вирішено, і до завтра він не протягне. А всім довкола – було начхати.

– Таточку!.. – ридала я. Хотілось завивати, як зранений вовк. Хотілось кричати, як востаннє в житті. Хотілось, щоб Небо почуло і зрозуміло, що воно коїть!

– Ізабель… – прохрипів батько. Його тремтяча рука стиснула мою долоню, а затуманені очі зустрілись з моїми. – Ізабель, я хочу розказати тобі казку.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍