Вікторія Ковзун - Кришталевий черевичок. Якщо фея не прийде, Вікторія Ковзун

Коли ж перша ейфорія минула, перейшли до нагальніших питань. Тобто, чи не закапали мені чогось в очі, поки я спала, і чи не вважається мені ця краса.

– Чесне слово, тут би в тебе й закохався, якби не знав, як ти всіх підряд ломакою дубасиш! – затвердив Піт.

– А в ній ти також колись по Андерталю роз’їжджав? – жартома кинула я.

– Це мамина, – похмуро.

– Ясно, мовчу.

– Ех, якби ж так завжди…

– Що-о??? – погрозливо почала я.

– От ніби Попелюшка із казки! – розсудливо відійшов на кілька кроків. – Тут ще навіть туфельки є. Не кришталеві, звісно, але ж під сукнею все одно не видно.

– А їхні каблуки пристосовані до екстремального застосування у разі самозахисту???

– А я звідки знаю? Пристосуємо, якщо треба. У Нілса навіть цвяшок…

– Так, цвяшок, ти хоч танцювати вмієш? – фиркнула я. – Мене, як лялечку зодягнув – а сам? Принцеси не ходять із такими обірванцями!

– А принцесам не здається, що вони вже переходять рубікони, як сказав би Гастон? – небезпечно зблиснув очима.

Тут принцеса нарешті зрозуміла, якому страшному бандиту вона нагрубила, і завбачливо оглянула шляхи відступу. А ще предмети самооборони, на додачу. Змійко, миленька, ти ж відповзеш від тієї ломаки, якщо я попрошу?..

– Сама напросилась, – так само небезпечно блискав Піт. – І якщо зараз виявиться, що танцювати не вмієш ти…

Розбійники планують тихо. Коли все добре, вони гасають, куди тільки ноги донесуть, як навіжені, як причинні, і роблять, що заманеться. Не бояться нікого й нічого. Там якогось мудрагеля обдурять, там гвардійця обскочать, всякі пакості роблять – тільки б нареготатись. Та коли вони планують справу – вони сидять тихо.

Хтось сказав: «З маленькими дітьми, як з інтелігентами: коли вони шумлять, вони діють на нерви, коли сидять тихо – викликають підозру».

То це стосується не тільки дітей та інтелігентів.

Ми сиділи тихо, як миші, ніде не висовувались, ніде не показувались – а королівська гвардія була, як на голках. Бо принц Андре чудово розумів, що щось має статись. Що ми не полишимо своїх у біді, що точно підемо на штурм. І, може, якби ми не сиділи так тихо, вони б не були настільки обачні…

Але розбійники планують тихо.

Усі наступні дні ми томились у тривожному очікуванні. А що, коли щось піде не так? Якщо нас одразу упізнають чи взагалі не потрапимо на бал? А як не впораюсь із принцом?! Напругу зганяли на шпагах і з луком.

І ось — настав день балу. Цей визначальний день, від якого стільки залежало. Карета, вичищена хлопцями, поважно котилась вулицями Андерталю. Вона була запряжена білосніжними кіньми і спинилась перед самим королівським палацом.

Кучер Нілс «шанобливо» прочинив дверцята. Першим вийшов Піт та по-джентельменськи подав мені руку. (до речі, ми його замаскували так, що рідна мати не впізнала б)

– Тільки не треба так розмахувати ногами, ніби в щелепу зарядити збираєшся, – шепнув під вухо.

– То приготуй свої щелепи, – порадила я.

Неспішно й граційно вийшла з карети та відмітила захват в очах охоронців. Розкішний червоний килим стелився перед нами, і ми пройшли ним з усією належною гордістю й шиком.

«Доволі чистенько, – відмітила я. – Може, вони таки вклалися у прибиральників, і не доведеться замітати все сукнею…»

Спиняємось перед дверима в тронну залу. Глибокий вдих, Піт підбадьорливо тримає мене під лікоть – і ось вони відчиняються. На мить нас засліплює уся велич святкових оздоб. Шик, блиск, золото, діаманти… Але мені начхати.

Я з готовністю кидаю погляд на трон, щоб ще раз побачити того, заради кого й був увесь цей маскарад… і тут я здригаюсь усім своїм тілом, бо побачила не того, кого чекала! Знайомі риси пробились крізь свідомість, застиглий крик так і залишився в горлі, здавалось, одна за одною порвалися струни душі…

І все це тому, що на троні сидів мій «таємничий незнайомець».

Кінець