Вікторія Ковзун - Кришталевий черевичок. Якщо фея не прийде, Вікторія Ковзун

Хащі, хащі, хащі… Йшли так довго, що в якоїсь принцеси стомилися ніженьки, та вона героїчно стримувала ниття. Нарешті вийшли на галявину, крізь щільне плетиво плюща мені зблиснуло золото.

– Карета? – здивувалася я. – Звідки вона тут?

– Колись я роз’їжджав у ній по Андерталю.

– Он воно як! – присвиснула я.

– Чекай тут, я зараз буду, – сказав Піт і зник.

Незабаром він вернувся зі скринькою. Підійшов і поставив на землю. Скринька була із замком. Тоді він зняв зі своєї шиї тонкий мотузок, і я помітила на ньому ключ. Маленький такий і золотистий.

«А романтично-то як! – ахнула дівочість. – Носити такий ключик на самому серці! Можна навіть подумати, що він від того серця!»

Але ключ, певна річ, був від скриньки. Піт вставив його у замкову прогалину, і скриня відчинилась. Принцеса, зрозуміло, у нас дуже вихована… Але не заглядати через плече було вище її сил.

«Отакої! А з якого це дива ми живемо на мої діаманти, якщо тут стільки коштовностей?!» – обурено закліпала я.

– Сімейні реліквії. Не кліпай, – буркнув Піт. Не обертаючись, гад, знає, що я роблю.

Ті коштовності ховалися під тканиною, що Піт її вийняв та подав мені. Це була сукня світло-блакитного відтінку. Ніжно-небесного, якщо поетично.

– Приміряєш?

– Гаразд, – згодилась я і відійшла вбік.

«Ех, давно вже я не бачила суконь… Давно вже не пробувала натягнути на себе море шовків, шифонів, органзи, парчі… А ця з чого? Ай, колись розбиралася, тепер не знаю. А сукня довгенька така… Ну, логічно: хіба можна прийти на королівський бал і не позамітати своїм шиком всю підлогу навколо? Економлять на прибиральниках, гади. Ич, які хитрі! Але я вас все одно розкусила. Мене не проведеш», – думала я, влізаючи у море ніжних тканин.

«Упс, а й дійсно давно суконь не бачила, – прикусила губу. – Колись володіла магічною здатністю самій собі зашнурувати спину – тепер не можу. Це що виходить, лютого бандита просити прийдеться?»

– Ходи сюди, допоможу, – пирхнув він.

Якомога акуратніше я виплила з-за сховку й спинилась. Лютий бандит завмер також. Нарешті відмер і рушив зашнуровувати мені сукню. Робив обережно, але вміло. Мабуть, сестрі колись допомагав. До того, як море забрало…

– Все? – запитала я. Напружують бандити за спиною.

– То улюблена процедура всіх нормальних сеньйорит – для тебе така мука?

Кількома порухами завершив шнурування, але не пішов. За мить моєї шиї торкнулось щось холодне.

– Ізабель, невже кольє настільки нагадує ніж, що ти так сіпаєшся? – уїдливо поцікавився Піт.

– Довіряєш мені сімейні реліквії? – здивувалася я. Аж дихання затримала, поки він одягав.

– Це наш пропуск на бал. Принцеси обожнюють прикраси. Без прикрас не повірять.

– Тобто, все, що нам треба – це кілька прикрас? – недовірливо. – Отак кожен чіпляє на себе прикрасу – і проходить на бал?

– Половина двора – «найкращі друзі» Гастона. Запрошення гарантовані. Відповідальна особа вже складає твою біографію. Маєш вивчити до балу.

– О… – зронила я.

Піт обійшов мене і навис спереду.

– Сподіваюсь, твої вушка пристосовані до сережок? – кинув він. – Бо якщо ні, то ми пристосуємо. Здається, у Нілса навіть цвяшок є. Він наскрізь іржавий, але піде.

– Пристосовані, – процідила я.

Давно вже звикла до його залякувань, але все одно бісить. Ніяк не вирішу, коли він дратує мене більше: зі зловісним оскалом та погрозами-блефом, із глузуванням щосекунди… чи кам’яним обличчям і глухим голосом, пробитим на сповідь? Ні, останній варіант відпадає. Надто це моторошно виглядає.

– А принцеси знають, що якщо не дихати, то задихнутися можна? – пролунав його голос. – Я вже почепив сережки. Дозволяю вдихнути перед новою тортурою. Зараз чіплятиму браслет!

– Ой, та пішов ти! – вибухнула я.

Зі злості видерла у нього браслет і почепила сама. Напружують бандити так близько.

До речі, виявилось, що поки я мучилась із сукнею, він звідкись притарабанив дзеркало. Теж мені фокусник знайшовся! Думає, я не знаю, що у спеціальних дамських каретах по кілька розкладних дзеркал у повний зріст?

Різким кроком я рушила до того дзеркала… і ледве не ахнула. Ця сукня, це диво… це був просто шедевр! Вона вишукано обхоплювала талію, а нижче струменіла легкими хвилями, наче пелюстки чарівної квітки. Дивовижний квітковий візерунок викликав щирий захват. Буває, наліплять такого і стільки, що аж сплюнути хочеться… А це ні! Візерунок легкий, чарівливий – його саме в міру. Корсет аж виблискує, сипле іскрами й знизу, казкові узори розсипані сукнею, наче майстерний художник робив ніжні мазки. В міру пишна, зі спини трохи довша, ніж спереду, верхні шари злегка прозорі – і світло, потрапляючи в них, так заломлюється, ніби сукня світиться сама, аж палає блакитним вогнем!

– Тільки не падай, я прошу, – пирхнув Піт.

– Лови! – тільки й мовила я і розкинула руки.