Ірина Скрипник - Мовчазний граф, Ірина Скрипник

Цей Радимир був холодним, стриманим і владним. Його жести, тон голосу — усе свідчило про те, що він звик до підкорення. У ньому було щось майже лякаюче, але водночас магнетичне. Хоч я і намагалася не визнавати цього, але відчувала, що поруч із ним важко залишатися байдужою. Він зачаровував мене з кожною хвилиною все більше і більше… Я милувалася ним... Але що він за людина? Чи вдалося мені хоча б трохи наблизитися до розгадки того, яким насправді є мій майбутній чоловік? Присутні #містика, #політичні_інтриги, #прокляття, #екзорцизм. Рекомендовано від 16+. Приємного читання!

——— 1 ———

Якось після вечері батько покликав мене до себе й, вручивши листа, сказав, що граф Златогорський бажає, щоб я стала його дружиною. Говорив він це з дуже сумним обличчям, постійно хапаючися за голову і важко зітхаючи. 

Лампа на його столі освітлювала частину кімнати, залишаючи кутки в напівтемряві, а старий годинник на каміні відмірював час рівними ударами.  

Намагаючись зрозуміти, що це все означає, я розкрила листа і почала читати. Почерк був обережний, округлий, як і годиться освіченій людині, а стиль викладу думок — приємний, із правильною побудовою фраз.  

Граф писав про те, що побачив мене під час останнього балу в міській ратуші і відтоді тільки й думає, що про мене. Мені було дуже втішно це читати. Але реакція батька все ж не давала мені спокою. Він, звичайно, не міг не усвідомлювати, що шлюб із графом піднесе нашу родину на новий рівень. Однак його тривога була більш, ніж очевидною. 

Я вирішила порадитися із сестрами. Їх у мене було двоє — старша Ганна та молодша Анастасія.  

Я знайшла їх під літньою аркою посеред нашого саду. Важке листя на кущах блищало після недавнього дощу, а десь у глибині кущів співав соловей.

Я наказала слугам залишити нас і сіла поряд із сестрами на кам'яну лаву.  

— Я чула, що цей граф схожий на потвору, — першою почала Ганна, склавши перед собою руки в легких мереживних рукавичках. — Ходить завжди в чорному. Ні з ким майже не розмовляє.  

— Може, в нього щось із голосом? — припустила Настя, схопившись за перо, яким гралася до цього. — Чи проблеми з дикцією? Тому й мовчить завжди!  

— Ну, не знаю, — простягнула я їм листа. — Пише він цілком грамотно.  

Дівчатка одразу ж вихопили його з моїх рук і почали уважно вивчати. Я ж заплющила очі, намагаючись насолодитися літнім вечірнім повітрям. Моє вбрання було скромним — ситцева сукня з високою талією, яку я власноруч прикрасила блакитною стрічкою. Волосся, заплетене у косу…

Я хотіла поправити його, але випадково потягнула за стрічку, і воно розсипалося м'якими хвилями на плечі.  

Я була другою дочкою купця. Цієї весни мені виповнилося дев’ятнадцять. У дитинстві я часто чула, що схожа на батька: такий же високий лоб і трохи східний розріз очей із пекучим чорним волоссям — це були риси, успадковані від бабусі, яка в молодості приїхала звідкись зі Сходу.  

Мої сестри ж більше пішли у матір. Їхня шкіра була світліша, а обличчя — витонченіші. Колись я заздрила їм через це, бо часто виділялася серед однолітків, але згодом змирилася.  

— Ох, не знаю, — зітхнула Ганна, повертаючи мені листа. — Це все здається підозрілим. Навіщо такому заможному й владному чоловіку єднатися з купецькою родиною? Наш статус значно нижчий за його! Ваш шлюб викличе резонанс у суспільстві, це точно.  

— А ти що скажеш? — глянула я на Настю.  

— Я б поїхала до нього! Цікаво ж подивитися, що то за граф, який закохався в тебе з першого погляду! І ще настільки сильно, що готовий одружитися, незважаючи ні на що!  

— Сумніваюся, що справа тут дійсно в коханні, — скептично мовила Ганна. — Напевно, він планує використати батькові знайомства!  

— Навіть якщо і так, це ще не означає, що він погана людина, — наполягала Настя. 

Потім моя молодша сестра повернулася до мене:  

— Їдь до його маєтку. Можливо, це найкраще, що тільки могло з тобою трапитися.  

Я кивнула, але в цю мить раптом згадала вираз обличчя батька. Він не виглядав радісним, коли отримав листа від графа. Швидше за все, він також очікував чогось підступного чи нечесного. Але відмовити такому титулованому чоловікові було непросто. Ймовірно, саме тому він покликав мене до себе й передав другий лист, адресований особисто мені.  

З боку пана Златогорського було дуже люб’язно написати два листи — один для батька, другий для мене. Це змусило мене поважати його, і водночас ще більше захотілося побачити, якою людиною він є.  

Наступного ранку наш екіпаж уже був готовий до дороги. Кучер, вдягнений у сюртук із золотими ґудзиками, поважно стояв біля коней, перевіряючи упряж. Мені допомогли сісти до карети, обтягнутої темно-зеленою тканиною, що виблискувала під ранковим сонцем. Я вирушала до маєтку графа разом із батьком та кількома слугами. 

На дорогу пішов цілий день. Поля з колоссям пшениці змінювалися густими лісами, а маленькі села зустрічали нас запахом диму з димарів і дитячими криками. Я страшенно втомилася від трясіння в кареті...  

 

…Територія графського маєтку виявилася в кілька разів більшою за нашу. Широкі алеї були обсаджені липами. Фонтани з мармуровими статуями зображали античних богів. А сам будинок був разючим: височенні колони підтримували фасад, прикрашений барельєфами, а високі вікна відбивали червоне світло призахідного сонця. 

Маєток більше нагадував королівський палац, ніж володіння графа.  

Коли екіпаж зупинився, я з полегшенням вийшла з карети і відправилася до масивних парадних дверей. Щойно слуги відчинили їх, переді мною відкрився просторий хол, де чекали двоє чоловіків.  

Один із них був приблизно на десять років старший за мене. Він стояв у дорогому чорному костюмі, тримаючи дощечку й шматочок крейди. Інший, віком приблизно, як мій батько, виглядав значно простіше: його одяг був добротним, але без надмірностей.  

Молодший чоловік одразу підійшов до мене й показав на дощечку. На ній дрібними, але чіткими літерами було написано: «Я радий, що Ви вирішили відвідати мене. Зроблю все можливе, щоб Ви погодилися стати моєю дружиною».  

Я здивовано глянула на напис, а потім на молодого незнайомця. Тоді ж другий чоловік зробив крок уперед і чемно представився:  

— Володимир. Я маю честь бути супутником Його Світлості.  

Потім він вказав на молодшого чоловіка:  

— Його світлість, граф Радимир Златогорський.  

Я зробила глибокий реверанс, тримаючи спідницю обома руками, і простягла графу руку. Він негайно поцілував її, трохи посміхнувшись. Його очі були темними й пронизливими, а обличчя — з правильними рисами, хоч і трохи бліде.  

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍