Ірина Скрипник - Мовчазний граф, Ірина Скрипник

У цей момент у холі з’явився батько. Гадаю, він затримався, даючи настанови нашим слугам. Мені, напевно, варто було дочекатися його, але бажання побачити графа було сильнішим. Як тільки карета зупинилася, я поспішила вперед. За мною ледве встигала моя особиста служниця, Вілена, що несла мою сумочку.  

Володимир привітав батька й після короткого поклону пояснив:  

— Пан Радимир від народження має дуже рідкісний дар. Усе, що він скаже вголос, обов’язково здійснюється найближчим часом. Тому, поки не буде ухвалено остаточного рішення щодо заручин, спілкування з графом буде відбуватися виключно через мене. Це воля Його Світлості.  

Краєм ока я помітила, як батько роздратовано скривився. Його щелепа напружилася, а брови ледь помітно зійшлися. Я ж лише здивовано склала руки перед собою й перевела погляд на Радимира.  

— Як же так, ваша світлосте?  

Граф злегка нахилив голову й написав крейдою на дощечці: «Щоб не вплинути випадково на ваше рішення». Після цього він перевів погляд на Володимира.  

Той негайно взяв на себе ініціативу:  

— Дозвольте, я покажу вам маєток.  

Радимир мовчки кивнув і швидко дописав: «Маю термінові справи. Приєднаюся до вас за вечерею.» 

Я важко зітхнула, відчуваючи, як у грудях розливається дивна суміш тривоги й роздратування. Мій батько стояв поруч, схрестивши руки на грудях. Його обличчя виражало стриманий гнів. Ніздрі ледь помітно здригалися, а кутики губ сіпалися, ніби він стримував бажання висловити все, що думає про ситуацію. Його погляд ковзнув до графа, а потім повернувся до мене. Я відчула цей мовчазний докір: «Чи ти розумієш, у що ми вплуталися?»

Я змусила себе глянути на Радимира. Виглядав він спокійно, навіть трохи відсторонено. Але це ще більше підсилювало в мені відчуття невизначеності. Якби граф розмовляв, я б могла зрозуміти його інтонації, уловити хоч якийсь натяк на справжні наміри. Але зараз... Якщо він спілкується з усіма лише через дощечку й слуг, не дивно, що про нього ходять плітки. Це справді виглядає незвично, навіть тривожно.  

Однак кімната, яку підготували для мене, була чудовою: широке ліжко з розкішним балдахіном, оббиті оксамитом стільці, різьблені меблі з темного дерева. На підлозі — товстий килим із візерунками, які нагадували чарівні заклинання.   

Я підійшла до вікна, притулившись до холодного скла. Звідти відкривався вид на сад, де кущі троянд уже почали вкриватися ніжними пелюстками. Вечірнє світло надавало їм магічного вигляду.  

До того часу, як Володимир закінчив показувати маєток, мої речі вже розпакували. Мені залишилося лише впасти на м'яке ліжко і, заплющивши очі, я почала перебирати у голові слова про «волю графа».  

Чи міг Радимир побажати, щоб я приїхала одразу після отримання листа? Чи це не його бажання, а просто моя цікавість штовхнула мене сюди? Від цих думок було важко позбутися.  

Мимоволі я згадала його обличчя. Воно викликало суперечливі почуття. На вигляд він не потвора, але й не красень. Його риси були приємними, навіть симпатичними, хоча довгий ніс трохи псував загальне враження. Волосся чорне, густе, коротке. Можливо, він також має коріння з далеких країв, як і я?  

Якби там не було, та вечеря була справжнім святом. Золотистий посуд. Вишукані страви. Світло свічок тремтіло на стінах. Однак мою увагу привертав не стіл і не їжа, а сам граф.  

Радимир сидів спокійно, зосереджено пишучи крейдою на дощечці. Він майже не дивився в мій бік, лише кілька разів швидко ковзнув поглядом, ніби оцінював мене. Усі його записи були адресовані моєму батькові. Той, хоч і відповідав, видавався стриманим, а його відповіді були сухими і звучали приблизно так: «Було б непогано спробувати це зробити.» або «То от, що ви думаєте стосовно останніх реформ.»

Я відчула розчарування. Здавалося, що я ніколи не почую його голосу. Можливо, граф дійсно ніколи не говорить?  

Коли Володимир, приніс скрипку й почав грати, атмосфера трохи розм'якшилася. Мелодія лилася легкою хвилею, змушуючи мене трохи розслабитися. Батько скористався цією паузою, щоб поставити пряме запитання:  

— Чи можу я дізнатися, ваша світлосте, як саме проявляється ваш дар? Чи не є він небезпечним для вашого здоров’я чи навіть життя?  

Радимир підняв погляд і посміхнувся. Це була тепла, навіть доброзичлива усмішка, але вона чомусь змусила мене напружитися ще більше. Він повернув голову до Володимира, який, не припиняючи грати, почав пояснювати:  

— Для пана Радимира його дар не є небезпечним, але може сильно впливати на волю людей, які його оточують. Через це граф воліє розмовляти лише у разі крайньої необхідності й лише з певним колом осіб.  

Я кинула швидкий погляд на Радимира. Його темні очі здавалися бездонними. Він посміхнувся ще раз і підвівся, роблячи кілька плавних кроків у мій бік.  

Рука, в якій він тримав дощечку, була легко витягнута вперед. На ній акуратним почерком було написано: «Чи дозволите мені запросити вас на танець?»

Його посмішка мала дивний ефект — водночас заспокоювала й насторожувала. Я на мить вагалася, але зрештою кивнула.  

— Так уже повелося з давніх-давен, — почав говорити Володимир, — що раз на кілька поколінь у роді Златогорських народжується дитина з надзвичайно рідкісними здібностями. На цей раз ця честь дісталася пану Радимиру.  

Але чи дійсно це честь? 

Я перевела погляд на батька. Він сидів напружено, схрестивши руки перед собою. Його очі уважно стежили за кожним рухом мого майбутнього нареченого. Кутики його губ були стиснуті, видаючи приховану тривогу. Я знала цей погляд: батько, незважаючи на всю свою зовнішню ввічливість, не довіряв графу, і це було очевидно.  

Радимир, проте, виглядав спокійним. Його постава була прямою, а рухи — впевненими, без жодного натяку на незручність чи роздратування. Він був ввічливим і стриманим. 

Я замислилася. Якщо навіть моє оточення, відносно прості люди, з такою підозрою ставляться до нього, то що вже казати про вищі кола? Як вони дивляться на графа? З презирством? З острахом? Чи не тому він досі не одружився? І чи не через це він обрав саме мене — доньку купця, а не когось зі свого кола?