Ірина Скрипник - Мовчазний граф, Ірина Скрипник

Раптом його голос розірвав тишу:  

— Я чудово розумію, які почуття міг викликати у вас своїм раптовим листом.  

Мелодія скрипки зупинилася так різко, що здалося, ніби хтось розірвав нитку. Мій батько здригнувся від несподіванки, а Радимир зупинився й подивився на нього, відпустивши мою руку.

— Це було зовсім неочікувано для вас, — продовжив він, — оскільки до цього ми не мали честі спілкуватися один з одним. Наші шляхи ніколи раніше не перетиналися, але, повірте, вам не варто шукати підступу в моїх словах чи діях.  

Його слова звучали впевнено, але я помітила, як його пальці ледь помітно тремтіли. Цей маленький жест видав те, чого не сказали його слова: він хвилювався.  

— Зрозумійте мене правильно, ваша світлосте, — нарешті відповів батько, опустивши очі. 

— Чудово розумію, — сказав Радимир, нахиливши голову. — Я б також хвилювався за свою доньку, якби хтось раптово запропонував їй вийти заміж.  

Я відчула, як кров приливає до обличчя. Його слова прозвучали так, ніби він дійсно розумів, як це бути на місці батька. 

Він підійшов до столу й узяв у руки келих. Той був порожній, але слуга миттєво з'явився, щоб наповнити його вином. Граф спостерігав за цим спокійно, але я помітила, як його погляд на мить затримався на келихові, ніби він роздумував, чи варто пити:

— Я готовий прямо зараз довести, що кожне моє слово є правдою і було сказане чи написане лише з благородних намірів.  

— Ви не зобов'язані цього робити, — батько підвівся і поклав руки на стіл.  

— Але я хочу, щоб ви довіряли мені й погодилися віддати найцінніше, що у вас є.  

Радимир зробив ковток вина й повернувся до мене. Його погляд був прямим, ніби він хотів, щоб я бачила щирість у його очах.  

— Тому, прошу, скажіть перше, що приходить вам у голову, і я зроблю це, навіть не виходячи з кімнати.  

Батько різко видихнув, ніби це прохання вдарило його зненацька.  

— Чи маю я права робити це, ваша світлосте? — запитав він. — Я ж звичайний купець! Я навіть не гідний того, щоб сидіти з вами за одним столом!  

— Просто скажіть! — голос графа став твердим, а келих, який він поставив на стіл, видав тихий дзвін. — Це — наказ!  

Батько перевів погляд на мене. Його очі наче шукали підтвердження, що він робить правильний вибір. Здавалося, його вагання висіло в повітрі, неначе нерозгадана загадка.  

— В такому разі, — промовив він з ноткою хвилювання, — покляніться мені усім, у що вірите, що ніколи, ніяким чином не образите Милославу. Це — єдине, що я хочу.  

Радимир мовчки підняв келих, зробив кілька ковтків і поставив його на стіл. Його рухи були повільними й продуманими, ніби він грав роль у старовинному ритуалі. Потім його погляд зустрівся з моїм. В очах графа був якийсь дивний спокій, що випромінював чаруючу ніжність.  

— Я і не збирався завдавати жодної шкоди вашій доньці, — почав він знову говорити. — Але якщо це дарує вам спокій, то нехай буде так: якщо в мене колись зʼявиться хоча б думка зробити їй боляче, в ту ж мить моє тіло буде розірвано на тисячу дрібних шматків.