Ірина Скрипник - Мовчазний граф, Ірина Скрипник

——— 2 ———

Мій подих завмер, і я відчула, як по моїй шкірі пробігли холодні мурашки. Щирість у його голосі мала якусь майже надприродну силу.  

Я глянула на батька, намагаючись зрозуміти, як він це сприйняв. Але його обличчя ніби застигло. Лише Володимир, із байдужим виразом обличчя, знову торкнувся струн своєї скрипки. Його очі були прикриті, а мелодія, яку він грав, здавалася неймовірно лагідною...  

— Повірте, це значно сильніше, ніж будь-яка клятва, — спокійно промовив Радимир, зробивши крок до мене. 

Його рухи були граційними. Він простяг руку до мене. Я вагалася лише кілька секунд, перш ніж прийняти його запрошення продовжити наш танець. 

Від його дотику крізь мене ніби пройшла хвиля тепла, і в той момент я подивилась на обличчя графа.  

— Кожне моє слово має велику силу, — додав Радимир. — І нехай піде дощ, якщо в цій кімнаті є бодай одна людина, яка сумнівається в цьому.  

Він повів мене в танець, і ми почали кружляти по кімнаті. Батько, мовчазний і напружений, сів на своє місце й потягнувся до келиха. Його погляд, наповнений недовірою, залишався прикутим до молодого графа.  

Раптом я почула, як над нами щось загриміло. Спочатку звук був далеким, але кожна нова секунда робила його гучнішим. Я підняла голову, але стеля була на місці, і жодного вікна, крізь яке могла би долетіти гроза, тут не було. І все ж — грім розривав повітря.  

Радимир не зупинявся. Він кружляв мене, впевнено притримуючи за талію, ніби ми були частиною якогось виру. Його дотик був міцним, але водночас ніжним. Усе навколо ніби розпливалося, і лише його погляд тримав мене на місці, зосереджено і пронизливо дивлячись у самісіньку душу.  

І тоді я відчула першу краплю.  

— Дощ? — прошепотіла я, намагаючись уповільнити рухи.  

Але він ще сильніше притиснув мене до себе і закрутив у ще швидшому танці.

— Ваш одяг не промокне, моя панно, — запевнив граф, ледь помітно посміхнувшись. — Не хвилюйтесь ні про що.  

Я тільки встигла озирнутися, як тонкий блискучий серпанок води почав огортати кімнату. Краплі падали ніби з нізвідки, і світло від свічок грало на них, створюючи магічну гру кольорів і відблисків. Здавалося, весь світ звузився до цієї кімнати.  

Краплі торкалися моєї шкіри, ковзали по обличчю, але не залишали й сліду. Ні вологи, ні холоду — лише легкий, майже невловимий дотик. Вони зникали так само швидко, як зʼявлялися, залишаючи по собі відчуття чогось неземного.  

— Ваша світлосте… — спробувала я щось сказати, але слова застрягли в горлі.  

Тоді граф нахилився ближче, так, що я відчула, як його подих обпікає мою шию, і прошепотів:  

— Я завжди дотримуюся свого слова.  

Його голос звучав тихо, але в кожній ноті відчувалася незаперечна влада. Від цих слів мене пробрало до самого серця, і я не могла відвести погляду від його обличчя.

Наступного дня, коли я нарешті прокинулася — вже ближче до обіду, — я випадково почула уривок розмови Радимира з моїм батьком. Вони були у кабінеті графа, і двері були трохи відчинені. Мій погляд привернув силует Радимира, що стояв біля вікна, спиною до дверей. Його постава була невимушеною, але навіть так у ній читалась якась сила і впевненість.  

— Вам чимось допомогти, панно? — тихий голос Володимира, що зʼявився зненацька, змусив мене здригнутися.  

Його очі були незворушними, проте я помітила в них приховану суворість, ніби він попереджав мене про те, що я роблю щось недопустиме. Та все ж я встигла почути уривок розмови.  

— Повірте, цього буде цілком достатньо! — голос графа звучав так, ніби він ставив крапку в обговоренні.  

— Але ж цього замало в якості приданого! — спробував йому заперечити батько із напругою у голосі, навіть обурено. — Наша сімʼя може дати вам значно більше!  

— Знаю, — відповів граф. — Однак ваші статки мене не цікавлять. У мене є все, що мені потрібно. Навіть більше: якби я захотів, я міг би заволодіти всім, що є в нашому князівстві… Але це мене не приваблює.  

— У такому разі, ваша світлосте…  

Недовга пауза...

— Гаразд, якщо для вас це так важливо…  

Що було далі, я вже не почула. Володимир зробив легкий, але впевнений жест рукою, вказуючи у бік двору, і змусив мене відійти від дверей.  

Надворі мене одразу зустріла Вілена. Її обличчя виглядало стривоженим, ніби вона вже знала, що станеться далі.  

— Як ти могла допустити, щоб панно ходили маєтком самі? — голос Володимира був холодним. Його очі блищали злістю, і від цього погляду навіть мені стало ніяково.  

— Пробачте, — прошепотіла Вілена, схиливши голову в низькому поклоні. Її голос тремтів, а руки злегка здригалися, стискаючи поділ сукні.  

— Ще раз щось подібне повториться — і я негайно доповім графу!

— Ще раз пробачте, — Вілена вклонялася ще нижче, її волосся майже торкалося землі.  

Мене пройняло незручне відчуття. Я відступила трохи в бік, намагаючись уникнути цієї сцени. Погляд мимоволі зупинився на клумбі біля стіни. Квіти під денним світлом сяяли так яскраво, що, здавалось, поглинали все навколо своїм кольором. Їхні пелюстки були ніжними, немов шовк.  

Поправивши поділ сукні, я трохи нахилилась, щоб зірвати одну з них. Її стебло було прохолодним і вологим на дотик. Але щойно я випросталась, почувся тихий смішок.  

Погляд мимоволі злетів догори. За вікном стояв Радимир. Його руки ховалися в кишенях, а на обличчі грала легка, майже невиразна усмішка. Він дивився на мене так, ніби знав щось, чого я сама ще не усвідомлювала. Його очі ковзнули по мені зверху донизу, і цей погляд здався мені водночас насмішливим і... уважним.  

Моє серце стислося, і по спині пройшов холодок. Я стиснула квітку у руці — її пелюстки злегка пом'ялися. Але я мусила себе зберегти спокійний вигляд і, випрямившись, пішла вперед алеєю, намагаючись не показати розгубленості.  

До мене швидко наблизилась Вілена. Її рухи обережними, ніби вона боялася зробити щось зайве. Я лише кивнула, продовжуючи крокувати вперед. Але відчуття чужого погляду не залишало мене. Я знала, що Радимир все ще стоїть там, за вікном, спостерігаючи за кожним моїм кроком.  

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍