Ірина Скрипник - Мовчазний граф, Ірина Скрипник

— То ми домовились? — повернувся він раптом обличчям до мого батька. — Через два тижні оголосимо про заручини? 

Стіни його кабінету були вкриті темним деревом. Величезний стіл з масивного чорного дуба стояв у центрі кімнати, покритий ідеально рівними стопками паперів. Чорно-білі карти і тонкі шкіряні книги зберігалися в акцентованих шафах.

Погляд Радимира став холодним і неприступним, а його пальці почали стукати по дереву столу, з іншого боку якого сидів мій батько. 

— Авжеж, ваша світлосте, — відгукнувся він.

Проте у його голосі звучало вагання, наче він намагався в чомусь переконати себе. Між ними відчувалась напруга. 

— До того часу Милослава житиме в моєму домі, — додав Радимир, і його голос став ще суворішим.

— Так, ваша світлосте, — знову сказав батько, навіть не піднімаючи погляду.

— А тепер скажіть мені відверто: як ви насправді ставитеся до наших заручин? — запитав Радимир, сівши за стіл.

Батько зітхнув і, не зважаючи на свій страх, встав з місця. Його рухи були повільними, важкими, немов він намагався знайти слова, які б не викликали нової бурі. І не було важливо — хотів він говорити чи ні? Він зробив це.

— Я все ще не вірю, що хтось такого високого статусу міг щиро зацікавитися моєю донькою. Та й чуток ходить про вас дуже багато, і далеко не всі з них описують вас, як добру і розумну людину. Мені було б значно спокійніше віддати доньку за сина мого друга, бо він трохи недолугий. Та що там недолугий? Він — телепень, яким я міг би керувати! А от на ваші рішення я ніяк впливати не зможу! І це справді лякає. Особливо після того, як ви продемонстрували, що у вас є надприродні здібності. Мені лячно від однієї тільки думки, що моя донька стане дружиною того, хто здатен викликати дощ посеред кімнати.

Руки Радимира стиснулися в кулаки. Погляд став ще важчим, і в повітрі наче зринула якась іскра.

— Достатньо, — голос графа був різким, ніби ріжучим.

Батько, зрозумівши свою помилку, відразу ж став на коліна, намагаючись компенсувати своє попереднє необережне висловлювання:

— Вибачте, ваша світлосте! Я не хотів вас образити!

Радимир встав. Його постава була рівною. Він був, наче скеля, що не піддається жодним стихіям. Повільно, але впевнено граф поклав руки на стіл, і його голос пролунав так само владно:

— Щойно ви опинитеся в коридорі, ви забудете про все, що тут сталося. Єдине, що вам слід памʼятати: через два тижні ми оголошуємо про заручини. Ще через два місяці — весілля. Ви ніколи не були проти цього і навіть щедро заплатили мені за вашу доньку.

Батько низько вклонився, перш ніж швидко покинути кабінет, і в ту ж мить важка тиша заповнила кімнату. Як граф і сказав, він забув майже все, що було в маєтку. Повернувшись додому, почав готуватися до весілля. На всі питання моїх сестер та матері відповідав, що все пройшло добре і що вони про все домовилися. Однак подробиць того, як саме вони домовлялися, він не памʼятав. Це насторожило мою матір. Вона написала мені листа. Хотіла переконатися, що хоча б зі мною все гаразд. Проте отримую його я лише через три дні... 

Того ж дня я прогулювалася з Віленою в саду, коли помітила вдалині мого майбутнього нареченого. Я хотіла до нього підійти, але мене випередив Володимир. Вони почали про щось говорити, дивлячись на мене, і від того мені стало образливо. Здавалося, що мій майбутній чоловік спілкується з усіма, крім мене. Від нього я почула лише фразу «ваша сукня не промокне». Це ж треба, який мовчазний чоловік мені дістанеться! 

— Дозвольте дещо сказати, пане, — простягнув Володимир, перевівши погляд на мене.

— Дозволяю, — глянув на нього граф. — Кажи!

— При всій повазі, ваша світлосте, але рано чи пізно вам доведеться якось контактувати з вашою нареченою. 

Радимир невдоволено скривився і пішов в бік маєтку. Володимир побіг за ним:

— Ви не зможете все життя уникати її, особливо недоречним це буде після весілля! Зрештою, ви вже змусили її батька дати згоду на ваш шлюб. То чому б вам просто не провести час із нею?

— Ти знаєш, — зупинився раптом граф. 

— На правах вашого радника і духовного наставника, а також при всій повазі до вас: це — безглуздо! Просто поговоріть з нею!

— Мені час повертатись до справ! — кинув Радимир через плече. — Незабаром розпочнеться розгляд однієї справи в суді. Я маю бути там.

— Мені піти з вами? 

— Ні, краще простеж, щоб був порядок. Все ж в нас зараз гості.

Після цього Радимир знову пішов в бік маєтку, а Володимир рушив до мене:

— Чи все у вас гаразд, панно?  

— Скажіть, Володимире, — глянула я на нього щойно він наблизився, — мій батько ж домовився з графом про наше весілля?

— Так, все вірно. Через два тижні буде оголошено про ваші заручини. Ваш батько вже відправився додому, щоб підготувати все необхідне.

— Отже, рішення вже прийнято, — зітхнула я.

В голові знову виникло питання: чому він мене уникає? Що вчора увесь день його не було, що сьогодні вже кудись пішов… Хіба він не казав, що почне розмовляти зі мною після того, як все буде вирішено? То чого ж тягне? Я ж просто хочу почути його голос…

— У пана Радимира дуже багато справ, — несподівано обірвав мої роздуми Володимир.  

Я здивовано глянула на нього. Він прочитав мої думки чи просто було настільки очевидним те, про що я подумала?  

— Не бажаєте пообідати, панно? — майже миттєво додав він, змінюючи тему розмови.  

— Чому б і ні, — знизила я плечима.  

Того вечора молодий граф навіть не зʼявився в маєтку. Важкий день закінчився самотньою вечерею, і я вже майже змирилася з його відсутністю. Проте пізно вночі я почула якийсь шорох у кімнаті й відкрила очі. Звук був тихий, але достатньо виразний, щоб мене розбудити.  

Я не наважувалась встати з ліжка чи навіть повернути голову у бік, звідки лунали звуки. Серце билося гучніше з кожною секундою. Здавалося, що хтось стоїть поруч, дивиться на мене. Це відчуття пробирало до самих кісток, і волосся вставало дибки.