Ірина Скрипник - Мовчазний граф, Ірина Скрипник

——— 19 ———

Я теж залишилася жити в монастирі. Почала поститися і молитися. А потім, одного дня, вийшовши за ворота лаври після чергового ритуалу, я відчула щось дивне. Вітер дув інакше. Сонце світило під іншим кутом. І раптом мене вразила усвідомлена істина. Лавра вже давно не була в моєму рідному місті. Вона повернулася на своє справжнє місце. Але за всіма тими подіями, що відбувалися всередині, ми навіть не помітили цього. Хоча мої спогади ніяким чином не змінилися. Я все чудово памʼятала. 

Здивована цим усвідомленням, я глянула на золоті купола. Саме вони захистили нас від впливу нечистої сили. Проте радіти ще було зарано. Ми все ще не знали нічого про демона, який господарював над родиною Златогорських.

— Терпіння, сестро, — м'яко мовив священник до мене, склавши руки на грудях. — Господь випробовує нас, і ми маємо витривати в цьому випробуванні. З самого початку було зрозуміло, що дорога буде нелегкою.  

— Але ж демон уже одного разу проявив себе?  

— Так, і він зробить це знову. Лихий не любить, коли його викривають, та не має сили встояти перед молитвою і благодаттю. Треба чекати, поки він покаже своє справжнє лице. Проте… якщо він так довго тримається, можливо, ми маємо справу не з простим бісом, а з вищим нечистим духом.  

Проте чекати довго не довелося. Через кілька днів у Лаврі всі тільки і говорили про те, що Радимир напав на ченця, який приніс йому вечерю. Я не вірила в це. Тим більше, коли прийшла до келії й почула, як монах прошепотів:  

— Князь ніколи не пробачає приниження.  

— Я також, — тихо відповів Радимир і перевів погляд на мене.  

Я стояла за спиною монаха й, мабуть, лише тому почула їхню розмову. Інші, здається, не чули нічого або просто не звернули уваги. Вони тримали Радимира, заламавши йому руки. Він сидів навколішки на кам’яній підлозі. В напівтемряві келії його очі здавалися чорними проваллями. Варто було йому лише захотіти — і всі ми могли загинути на місці. Але він не ворушився.  

— В підземні печери його! — пролунав гучний голос ігумена, що з’явився на порозі.  

Високі, вкриті кіптявою стіни коридору, що вели вниз, відлунювали кожен звук. Каплі воску застигли на старих свічниках, створюючи дивні тіні. Монахи мовчки повели Радимира, а я попрямувала до отця Григорія — того самого, хто займався екзорцизмом і підтримував мене весь цей час.  

— Це воно, отче? Те, про що ви казали?  

Священник тяжко зітхнув, провів пальцями по натільному хресту й відповів:  

— Так, сестро. Ворог душ людських не витримав. Ще трохи — і з Божою поміччю виженемо його геть.  

Але ранковий обряд екзорцизму не дав результатів. Дочекавшись ночі, я спустилася до підземелля.  

Низькі склепіння печерних ходів нависали над головою, під ногами рипів холодний камінь, вкритий сирістю. На стінах — ікони, перед якими чаділи лампадки. Тінь від мого полумиска хиталася на нерівній кладці.  

Радимир зустрів мене хижою усмішкою. В слабкому мерехтінні лампад його обличчя виглядало незвично темним, майже потойбічним.  

— Так і знав, що рано чи пізно ти прийдеш сама, — прохрипів він нелюдським голосом, в якому відчувалася зловісна насмішка. — Зрештою, ми обидва хочемо допомогти цій людині…  

Він повільно нахилив голову, ніби вперше розглядав мене. У його зіницях промайнуло щось хижо-голодне, і по моїй шкірі пробігли мурашки.  

— Я з легкістю можу позбутися кайданів і охорони, але покинути територію — ні. — Його голос тепер лунав глухо, майже злісно. — Всі ці хрести, ікони, ладан, свічки…  

Він скривився, випускаючи з рота важке, майже гаряче дихання, і на мить здалося, що повітря між нами стало сухішим, важчим.  

— Вони створюють купол, який тримає мене окремо від решти світу. Це засмучує мене. Настільки сильно, що я не можу заснути, хоча повня вже давно минула.  

Його губи ледь ворухнулися в усмішці, але вона була позбавлена звичної грайливості. Я знала, що він насправді говорить не про смуток чи безсоння. Це було щось значно більше. Невдоволення, злість, повільне, напружене роздратування істоти, яка звикла, що її всі мають боятися, і яка ніколи не дозволяла людям диктувати їй правила.  

І зараз ця істота дивилася на мене так, ніби кожен мій рух міг стати приводом для нового витка його розваги. Моє серце глухо вдарило в грудну клітку.  

— Ти хочеш, щоб я вивела тебе за територію?  

Радимир — чи те, що ним зараз керувало — вдоволено усміхнувся.  

— Радимир цілком може це робити, але він не хоче.  

Демон розслаблено відкинувся назад, ніби ця розмова не мала жодного значення. Але я бачила, як його пальці стислися в кулак, як коротко сіпнувся м’яз на його щоці.  

— Останнім часом він чомусь мене зовсім не слухається, — погляд демона повільно, з неприхованим інтересом, ковзнув по моєму тілу. Я відчула, як у мене стислося горло. — Замість цього він постійно ниє, що жити зі мною йому нестерпно і що він волів би народитися в сім’ї простолюдинів.  

Цього разу він промовив це вже з ледь вловимим роздратуванням, немовби не міг зрозуміти, як смертний насмілюється чинити йому опір. Я різко вдихнула, намагаючись зберегти спокій. А демон нахилив голову, його очі примружилися і він прошепотів:

— Він навіть померти збирався.  

Я відчула, як у мене перехопило подих.  

— У той самий день, коли скасував ваше весілля. Сказав, що в нього болить серце. Цікаво, чому?  

Його голос став тихішим, майже довірливим. Але в кожному слові чулося щось невидиме — відлуння люті, приховане задоволення від того, що він говорить саме мені, що бачить мій страх.  

Я важко ковтнула, несвідомо озирнувшись, щоб переконатися, що нас ніхто не підслуховує. Він слідкував за кожним моїм рухом.  

— Як я можу довіряти тобі, якщо навіть імені твого не знаю?  

Демон тихо засміявся. Сміх був повільним, глибоким, але без жодного тепла. А потім почав підводитися. Рухи були неквапливими. Проте в них відчувалася звіряча пластичність, готовність у будь-який момент кинутися вперед.  

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍