Ірина Скрипник - Мовчазний граф, Ірина Скрипник

——— 18 ———

— Прошу, допоможіть, святий отче, ви — моя єдина надія! — вклонилася я низько перед священником. Його борода була злегка посріблена віком, а очі — проникливі, уважні, ніби могли зазирнути просто в душу.  

Лавра зустріла мене тихою величчю. Ледь помітний ранковий туман клубочився між білими стінами, піднімаючись догори, де над золотими куполами вже розливалося вранішнє світло. Високі дзвіниці здіймалися в небо, а під ними, серед вузьких кам’янистих стежок, подекуди снували монахи, загорнуті у темні ряси. Їхні обличчя були зосередженими, суворими, як і сама обитель.  

— Всередині мого нареченого сидить темна сутність! Благаю, допоможіть мені врятувати його душу!  

Я спішила до храму, відчуваючи, як серце калатає в грудях. Усередині пахло воском і ладаном. Полум’я свічок мерехтіло на іконах, відкидаючи рухливі тіні на старовинні розписи. Священник уважно подивився на мене, потім повільно перехрестився.  

— Господь милосердний, дочко, і Його рука не вкоротилася, щоб рятувати, а вухо не обтяжилося, щоб чути. Віримо в Його силу — і Він не залишить у скорботі.  

Він простягнув руку, допомагаючи мені піднятися. Я вдячно глянула на нього.  

— Ми проведемо чин святого очищення, та ти мусиш знати: не кожного біса можна вигнати одним словом. Деколи боротьба триває днями, тижнями... А якщо нечистий сильний — місяцями.  

— Святий отче, ви гадаєте, що ми саме з таким маємо справу?  

— Я не гадаю, а знаю. Не кожен демон спроможний перемістити цілу лавру за одну ніч. Не кожен може накласти тінь на людську пам’ять. Хіба слабкий біс здатен змусити людей забути, хто вони і де живуть? 

Я затримала подих. Але Священник похитав головою.  

— Якщо нечистий давно засів у його тілі, він і сам міг не розуміти, де кінчається він і де починається інший.  

Почувши це, я відчула, як шалено закалатало моє серце.  

— Потрібно якнайшвидше провести ритуал, — священник поглянув на мене суворо.  

— Але я не знаю, де він зараз…  

Я справді не знала. Звідки ж мені було знати? Коли я бачила Радимира востаннє, він стояв переді мною в моїй кімнаті і вибачався за те, що увесь цей час морочив мені голову. А я навіть слухати не хотіла. Бо не була впевнена в його словах. Не довіряла йому більше. Точно не тому Радимиру, яким він став за останні дні…

Якби я могла повернутися у минуле, до того дня, коли ми їхали верхи і він запитав мене, чи я хочу за нього, чи відповіла б я йому інакше? Тоді я вирішила, що хочу дізнатися про нього більше. Але зараз, знаючи про нього так багато, чи не відмовила б йому? Чи краще б було повернутися ще раніше і розірвати того клятого листа, який Радимир написав мені із зізнанням у коханні? 

Але ж тоді не було б усіх тих наших розмов, поцілунків, обіймів… Як же я хочу знову відчути тепло його тіла! Від однієї тільки думки від цього по щокам потекли сльози. Невже я все ж закохалася в нього? Але чому саме він? 

Витерши сльози тремтячими пальцями, я озирнулася довкола. Повітря в храмі було густе від ладану, його пряний аромат розливався поміж ікон, змішуючись із теплом воскових свічок. Десь у віддалених коридорах лунало приглушене шепотіння, але крізь усі звуки прорізався глухий гомін, ніби на подвір’ї зчинилася метушня.  

Я вийшла назовні. Сонце вже стояло високо... У подвір’ї зібралося кілька монахів. Їхні темні ряси контрастували з мармуровими сходами. Вони тримали чоловіка, чия постать одразу видалася знайомою — високий, широкоплечий, навіть зараз, коли його руки були грубо зв’язані за спиною. Голову йому накрили мішком, та навіть крізь тканину я відчувала цей ледь вловимий відчай.  

Хотіла зробити крок уперед, але ноги ніби вросли в землю. Ще кілька годин тому Радимир вільно крокував садом біля маєтку своєї матері. Кам’яні доріжки були всіяні опалим листям, і він несвідомо розтирав його носаком чобота, розмірковуючи над чимось. Фонтан у центрі саду ліниво дзюркотів, і Радимир зупинився біля нього, аби вмитись. Але щойно він нахилився над водою, як звідти пролунав хриплий, знущальний голос:  

— Гадаєш, я не знаю, що ти замислив?  

Від несподіванки граф завмер, а потім повільно перевів погляд на своє відображення. Тільки от… відображенням воно вже не було. З водної гладі на нього дивилася істота, яка не мала нічого спільного з людиною. Її шкіра була гладкою, ніби покрита слизом, а усмішка розтягнулася неприродно широко.  

— Я попереджав тебе, — продовжила істота, — не смій порушувати сценарій п’єси, написаної задовго до твого народження.  

Радимир примружився, його пальці нервово стиснули кам’яну крайку фонтану.  

— От тільки ця п’єса — моє життя.  

— Не драматизуй, — відмахнувся Вельзевул. — Твій рід уклав зі мною угоду, і за всі ці роки я не порушив жодного її пункту. Навіть більше — я вирішував твої проблеми способом, який тобі більше припав би до душі. А не тим, який здавався мені ефективнішим.  

— Про що ти говориш? — голос Радимира був напружений, але рівний. Він не любив, коли його провокували.  

— Подумай сам, — губи істоти у воді розтяглися в посмішці, що оголила гострі, неправильної форми зуби. — Скільки років ти служив київському князю? Хіба не краще було б його контролювати? Чи, може, взагалі зайняти його місце?  

Радимир стояв, як витесаний з каменю, жоден м’яз не сіпнувся. Лише ледь помітний холодок пробіг по шкірі. А Вельзевул скривився, ніби відчувши цю невидиму слабкість.  

— Ні, ти обрав інший шлях, — демон зневажливо фиркнув. — І який ганебний шлях, мушу сказати. Ти боявся використовувати мою силу. Мінімізував її настільки, що твій ворог знахабнів. І що маємо в підсумку? Князь об’єднався з іншим графом, аби позбутися тебе.  

Та Радимир навіть не повів бровою. Він все ще намагався бути спокійним та зосередженим.

— Тож мені довелося трохи приструнити князя, — продовжив демон майже ліниво. — Я показав йому, в кого тут насправді влада. Але навряд чи він змириться із цим. Дуже скоро вся твоя їжа раптом стане отруйною.. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍