Ірина Скрипник - Мовчазний граф, Ірина Скрипник

— Ні… — голос її зірвався. — Ні, я не зроблю цього!  

— Зробиш, — голос Радимира став твердим, холодним, наче метал. — Бо я наказую тобі від його імені. Я кажу тобі його голосом.  

І вона завмерла, ніби перетворилася на статую. Лише її груди здригалися від швидкого, уривчастого дихання, а руки, які досі стискали сукню, тепер ледь помітно затремтіли. Проте вона не могла відірвати погляду від сина — її губи ледь ворушилися, мовби вона шепотіла молитву, але жоден звук не зірвався з них.  

— Але чому? — зрештою її голос потонув у хрипкому шепоті. — Чому ти прийняв таке рішення?..  

Радимир на мить опустив голову, його вії затремтіли, відкидаючи тінь на вилиці. Плечі здригнулися, наче він ніс непосильний тягар, що ось-ось зламає його. Потім він повільно відступив, і світло свічок заграло на його обличчі, малюючи різкі тіні.  

— Просто зроби те, що колись не зміг зробити Володимир…  

Свічки потріщали, віск повільно стікав по канделябрах, і від цього тонкого звуку стало ще гнітючіше. Ще моторошніше.  

Радимир підняв голову. Його очі, наповнені благанням, зустрілися з її.  

— Будь ласка, мамо… — голос молодого графа ледь чувся, зривався, немов його душа розколювалася навпіл. — Зроби це, якщо хоч трохи любиш мене…  

Його пальці нервово стиснулися в кулак, а потім він провів долонею по обличчю, ніби змиваючи з нього сліди болю, що лишив свій відбиток.  

І нарешті, майже нечутно, він додав:  

— Щойно завершиться повня… і Вельзевул знову засне.