Ірина Скрипник - Мовчазний граф, Ірина Скрипник

Я різко розвернулася і вийшла з кімнати. Серце калатало десь у горлі. Я не знала, чи він усе ще стоїть там, чи рушив за мною, але відчуття його присутності давило на плечі. Хотілося розвернутися й подивитися йому в очі, зрозуміти, чи це говорить він, чи та темрява, яка заволоділа його тілом. Але я не могла дозволити собі помилитися.  

Ідучи в бік лаври, я намагалася зібрати думки докупи, але вони постійно розбігалися в різні сторони. Чи було б нам легше порозумітися, якби він з самого початку не був одержимим? Якби я зустріла його в інший час, за інших обставин? Чи в усьому винне його аристократичне походження? Це воно від самого початку поставило стіну між нами?  

Якби ж тільки Радимир народився в сімʼї моїх сусідів… Якби ми з самого дитинства зростали разом… Якби ми разом крали яблука в саду й тікали від розлюченого сторожа… Якби я бачила не графа, а просто хлопця, якого знаю все життя, чи було б усе інакше? Чи зміг би він тоді полюбити мене такою, якою я є, а не так, як того вимагає його клята шляхетність?  

Я закусила губу, відганяючи гіркий клубок у горлі. Що мені робити після того, як усе це завершиться? Чи хочу я все ще бути з ним?  

Серце кричало «так!», ноги відчайдушно бігли вперед, аби якнайшвидше допомогти позбутися прокляття коханому. От тільки розум… мовчав. У голові не було ні чіткого «так», ні чіткого «ні». Лише глуха порожнеча, яка не давала жодної відповіді.  

Що, якщо це він — справжній? Якщо темрява не зіпсувала його, а просто відкрила те, що завжди ховалося в його душі? І після вигнання нічого не зміниться?  

Я заплющила очі й глибоко вдихнула. Зараз не час думати про це. Зараз потрібно діяти...  

Просторі коридори Києво-Печерської лаври зустріли мене гнітючою тишею, що порушувалася лише поодинокими кроками у дальніх залах. Я пройшла вперед, шукаючи хоч когось, хто розумівся би на прокляттях, одержимості й усьому тому, що є частиною темного світу. Мені потрібна була допомога…  

А тим часом у зовсім іншій частині міста …

— Що сталося з тобою, сину? — Голос графині напружився, щойно вона побачила силует Радимира у дверях.  

Він зупинився на порозі, ніби вагаючись, перш ніж увійти. Його плечі були злегка опущені, а погляд похмурий, сповнений тривоги. Нарешті, зробивши крок уперед, він мовчки зупинився біля каміна, у відблисках полум’я його обличчя виглядало ще змученішим.  

Графиня повела рукою, наказуючи слугам залишити кімнату. Лише коли двері зачинилися, її голос потеплішав:  

— То що сталося?  

Радимир мовчав, ніби шукав потрібні слова. Його губи ледь ворушилися, але жоден звук не зірвався з них одразу. Нарешті, ледве чутно, він прошепотів:  

— Я так більше не можу… Бути сосудом — нестерпно. Я навіть власним життям не володію.  

Графиня здригнулася, її пальці нервово стиснули край сукні, та вона швидко опанувала себе і повільно підійшла ближче, аби обійняти міцно сина.  

Її руки були холодними, але обійми — міцними.  

— Я знаю, любий… — жінка провела рукою по його волоссю, притискаючи до себе, як колись у дитинстві. — Я тебе чудово розумію. Але ми не можемо першими розірвати угоду. Інакше він уб’є всіх нас. Ти ж знаєш, не можна йти проти Вельзевула. Він — не той, кого можна злити.  

У кімнаті було тихо, тільки полум’я свічок тріпотіло від легкого протягу. Старовинні меблі, обтягнуті темною тканиною, видавалися майже примарними в цьому коливному світлі. Запах воску змішувався з тонким ароматом сухих трав, що висіли пучками під стелею.  

Графиня стояла навпроти важких оксамитових портьєр. Потім відступила на крок і знову подивилася синові в очі, її зіниці розширилися від тривоги. Вона ніби намагалася вчитатися в його душу, вгледіти там хоча б натяк на вихід, на інший шлях.  

— Але ж це не життя! — голос Радимира зірвався, і він стиснув пальці так, що хруснули кісточки.  

— Не кажи так! — вирвалося із грудей його матері. — Будь-яке життя краще за смерть!  

Вона говорила швидко, різко, ніби переконувала не його, а саму себе. Її погляд метнувся в бік, до старого дубового столу, де серед книг лежав срібний медальйон — все, що залишилося від її чоловіка.  

— Але через нього я зробив боляче людині, якій обіцяв захист. І тепер мені самому болить. Ти розумієш, мамо? — Радимир повільно підніс руку до грудей, притиснувши пальці до серця, що шалено гупало під тонкою тканиною сорочки. — Болить ось тут…  

Графиня застигла. Її губи злегка розкрилися, ніби вона хотіла щось сказати, але слова не йшли. В очах боролися страх, жаль і надія. Вона підняла руку, ніби хотіла доторкнутися до його лиця, але раптом різко опустила її.  

— То просто зроби те, що хоче Вельзевул, — її голос звучав майже благально, — і він позбавить тебе цього болю…  

Та Радимир зробив крок назад. Його зіниці звузилися, губи стиснулися в тонку лінію.  

— Але я не хочу робити те, що він хоче! — голос молодого графа затремтів від злості й відчаю. — Я не хочу більше бути його рабом і не хочу ще когось змушувати служити йому!  

Він різко розвернувся, пройшов кілька кроків уздовж кімнати, ніби намагався стримати лють. Але згодом все ж зупинився біля каміна, провів долонею по мармуровій полиці. Пальці стислися, ніби хотіли розчавити холодний камінь.  

— Про що ти таке кажеш? — обличчя графині зблідло. 

Вона інстинктивно схрестила руки на грудях, ніби захищаючись від чогось.  

Радимир повільно розвернувся до неї. Його обличчя було виснажене, погляд — важкий.  

— Мамо, послухай… — він підійшов ще ближче і обережно взяв її за плечі. Його руки тремтіли, але він стискав її міцно. — Ти маєш розбити сосуд. 

Графиня різко видихнула, немов ударена. Її очі округлилися, сповнені жаху, а губи затремтіли, ніби вона хотіла щось сказати, але не знаходила слів. Відсахнувшись, вона несвідомо стиснула пальці в складках своєї темної сукні, стискаючи її так сильно, що тканина зім’ялася під її руками.