Ірина Скрипник - Мовчазний граф, Ірина Скрипник

——— 17 ———

Ким би не був одержимий мій наречений, але та сутність виконала моє бажання. Чи це означає, що вона надто впевнена у своїх силах? Чи її змусила погодитися якась інша причина?  

Мої роздуми перервала поява хрещеної матері. Вона увійшла тихо, але всі в кімнаті одразу завмерли. Її теплі очі подивилися на мене, і, хоч вона посміхалася, в її погляді читалося щось більше — сум чи, можливо, жаль?  

— Бог благословить тебе, доню, — лагідно мовила вона, проводячи кінчиками пальців по моїй щоці.  

На той момент мене вже одягали у весільний наряд. Корсет стягнули доволі туго — настільки, що перше ж глибоке вдихання змусило мене завмерти. Я намагалася звикнути до відчуття, але кожен рух нагадував, що тепер навіть дихати доведеться інакше. 

Я з недовірою подивилася на сукню. Вона була бездоганною, витонченою, оздобленою перлами та тонким вишитим мереживом, але раптом здалася мені нестерпно важкою.  

На ліжку вже чекали свої черги ювелірні прикраси — перли та коштовності, які подарувала родина. І коли вони тільки встигли?  

Потім я перевела погляд на фату — довгу, майже прозору, легку, оздоблену вишитими родовими символами. Вона здавалася майже невагомою...  

Я навіть майже не слухала, що казала мені хрещена. Подумки я намагалася зрозуміти, як буде проходити церемонія і що мені потрібно зробити.  

Перш за все, я маю поговорити з монахами. Але як? Це буде майже неможливо. Я не зможу наблизитися до них, не викликавши підозр у присутніх. Але ж виходити заміж за одержимого я не хочу.  

Тоді потрібно втекти? А що ж буде з моїми батьками? А з сестрами?  

Чи означає це, що я маю змиритися і просто прийняти свою долю? Радимир колись сказав, що я маю право вибору. Щоправда, це було задовго до того, як його очі почали чорніти. Аби ж я тільки знала, що з ним сталося після того, як князь покинув його маєток...  

Хрещена мати почала вдягати мені сережки, і я тільки зараз зрозуміла, що увесь цей час вона була поруч. Її теплі руки ковзнули по моїй шиї, застібаючи намисто, і я раптом усвідомила, як холодно стало в кімнаті.  

Подякувавши їй, я знову глянула у вікно. Що ж тепер зі мною буде?

Вирішення всіх моїх проблем виявилося доволі неочікуваним. Радимир сам прийшов до мене.  

Двері відчинилися — і він переступив поріг моєї кімнати. Його вигляд був бездоганним, як і завжди, але цього разу в ньому було щось не так. Щось... нещире. Не було тієї притаманної йому самовпевненості, не було звичного погляду, що ніби кидав виклик усьому світу.  

Всі відразу ж вийшли з кімнати, залишивши нас. Я застигла в очікуванні, і, коли він нарешті заговорив, то ледь не засміялася від абсурдності того, що почула.  

— Знаю, це прозвучить доволі дивно, але… 

Він зненацька опустив очі до підлоги, і в його голосі з’явилися нотки, яких я ніколи раніше не чула. Сум’яття? Відчай? Не знаю…

Він майже прошепотів: 

— Я хочу скасувати весілля, поки ще не пізно.  

Я втупилася в нього, намагаючись зрозуміти, що відбувається. Це… жарт? Ні, не схоже. Він навіть не дивився на мене, ніби боявся побачити мій вираз обличчя.  

— Прошу вибачити мене за те, що морочив вам голову увесь цей час, але так буде краще для нас обох.  

І що я знову зробила не так? Чи це через недавній візит князя? У нього знову якісь проблеми? Чи, може, він просто вирішив, що я йому більше не підходжу?  

Раптово в мені спалахнуло якесь гірке обурення. Тільки вчора він був готовий зіграти це весілля будь-якою ціною, а тепер ось так просто хоче все скасувати? Та як він тільки посмів? 

— Як я і обіцяв, я зроблю все для того, щоб ваша репутація не постраждала, — продовжив він, і його голос знову набув того самого спокійного, врівноваженого тону, який мене колись дратував. — У майбутньому ніхто не згадає про те, що ми були знайомі. Але на це знадобиться певний час. Маніпулювати свідомістю багатьох людей не так легко, як здається. Мені знадобиться кілька годин. Можливо, навіть цілий день. Проте завтра у вас вже буде нове життя.  

Але я більше не слухала. Весілля знову скасовується. Це було найголовнішим…

Я глянула на Радимира й подумала, що він, мабуть, остаточно з’їхав з глузду. Це через дар? Прокляття? Одержимість? Чи він завжди був таким недолугим?

Не сказавши більше ні слова, я підійшла до шафи, дістала звичайну лляну сукню і почала її вдягати. Потім зняла коштовності й зав’язала на голову хустку. Тільки тоді, здається, Радимир нарешті помітив, що увесь цей час я була чимось зайнята.  

— Що ви робите, панно? — запитав він здивовано.  

— Збираюсь до монастиря.  

— Але чому? Навіщо вам це робити?  

Я нічого не відповіла. Не тому, що не мала що сказати, а тому, що не знала, чи взагалі хочу з ним говорити.  Він застиг на кілька секунд, навіть перестав дихати. Але потім узяв мене за руку, змусивши повернутися до нього.  

— Я все виправлю, — сказав він наполегливо. — В цьому немає потреби!  

Звісно, є! Це, схоже, єдиний спосіб змусити його нарешті задуматися!  

— Відпустіть мою руку, ваша світлосте! — зиркнула я на нього невдоволено. — Інакше я скажу всім, що ви намагалися мене зґвалтувати!  

Він сіпнувся, наче від ляпаса.  

— Я б ніколи цього не зробив!  

— Та невже? — я різко висмикнула руку й зробила крок назад. — Вам нагадати, як ви притиснули мене до стіни, вимагаючи вгадати ваш вік?  

Він винувато опустив очі. Мені навіть не довелося тиснути на нього — Радимир сам усвідомив, що сказати тут більше нічого. Вперше за весь цей час у мене було відчуття, що я тримаю ситуацію під контролем, а не навпаки. Тільки чи надовго?  

Я почала шукати якусь сумку, щоб скласти туди необхідні речі. Руки тремтіли. Від гніву? Від страху? Від розгубленості? Я не знала.  

— Панно…  

— Навіть не думайте наближатися до мене!

Принаймні, до тих пір, поки я не буду впевнена, що ритуал вигнання справді спрацював і він став звичайною людиною…  

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍