Ірина Скрипник - Мовчазний граф, Ірина Скрипник

Він глухо засміявся, але сміх був нервовим, напруженим.  

— До речі, ледь не забув! Відтепер ти — герцог! Можеш не дякувати!  

— Я і не збирався, — тихо відповів Радимир, закриваючи рукою обличчя. — Просто віддай мені вже моє тіло і зникни з мого життя!  

Диявол театрально зітхнув і зробив кілька кроків уперед, демонструючи, що ця розмова почала його стомлювати.  

— Зникнути — не зникну, але тіло віддам, хоча за правилами в мене ще є більше доби. — Радимир напружено глянув на нього. — Якщо панночка хоче весілля у Лаврі — нехай так і буде. Інакше ви ніколи не одружитеся. Звісно, це доволі ризиковано, але якщо я чекатиму, поки ти проявиш ініціативу, то весілля може не відбутися ніколи.  

— То Лавра — все ж небезпечне місце для тебе?  

Диявол на мить замовк, а потім недбало кинув:  

— Так, і тому на вінчання ти підеш сам.  

Він підняв руку і повільно розтиснув пальці, ніби кидаючи невидиму приманку.  

— За ніч я підготую все, що може вам знадобитися для весілля. І навіть Лавру для вас поставлю за містом посеред поля. Цілий день вона завтра буде стояти там, а не в Києві. Тобі потрібно буде лише зайти всередину.  

Диявол наблизився до дзеркала й впритул нахилився до нього, майже торкаючись поверхні, за якою був ув’язнений Радимир.  

— Я повернусь під час наступної повні. Сподіваюсь, на той час ви вже будете щасливими молодятами… і очікуватимете нащадка.  

В ту ж мить очі Радимира звузилися:

— А якщо мені не подобається наречена?  

— Не верзи дурниць! — розсміявся диявол. — Ти в захваті від неї. Я ж це відчуваю.  

Потім випрямився і махнув рукою:

— Просто зіграйте вже це весілля, нарешті!

Наступного дня я прокинулася на світанку в оточенні покоївок, матері та сестер. Сон ще не встиг повністю відпустити мене, а навколо вже всі метушилися. 

Від хвилювання я відчула дивне запаморочення. Вже за мить переді мною з’явилася срібна таця, на якій стояла чаша з теплим трав’яним відваром. Я слухняно зробила кілька ковтків, і гіркуватий присмак розтанув у горлі, залишаючи по собі легке відчуття спокою.  

Всі діяли синхронно та методично, ніби готувалися до цього дня щонайменше півроку. Покоївки приносили нові рушники ще до того, як висихали попередні, подавали стрічки до того, як волосся було розчесане, вкладали складки сукні ще до того, як я зробила хоча б один рух. Вони зняли з мене нічну сорочку й допомогли зануритися у ванну, наповнену теплою водою з ароматними травами. Запах лаванди, розмарину та ще якихось польових квітів огортав тіло, змушуючи розслабитися, але я лише сильніше напружувалася.  

Сидячи на ліжку, поки одна з дівчат обережно розчісувала моє волосся, я мимоволі глянула у вікно. І там... справді були золоті купола.  

Моє серце стиснулося від жаху. Києво-Печерська лавра стояла неподалік, ідеально вписуючись у знайомий мені краєвид, ніби була там завжди.