Ірина Скрипник - Мовчазний граф, Ірина Скрипник

— Я хочу новий титул! — різко підвівся граф з ліжка. — І весілля! Шикарне! Завтра ж!  

— А чи це вже не занадто?

Святополк підвів на нього сповнений недовіри погляд. Він не намагався сперечатися, лише дивився з-під лоба. 

— Чи, може, я тобі ще й своє місце маю віддати?  

— Ні, цього він точно не хоче! — змахнув рукою Радимир, наче відганяючи щось неважливе від себе.

— «Він»? — очі князя розширилися від здивування.  

— Так, він, моя людина.  

Князь примружився.  

— Я мав здогадатися раніше, що ти не маєш жодного відношення до людського роду. Хто ж ти насправді такий?   

— А от цього тобі вже, княже, не потрібно знати, — усміхнувся граф.  

І перш ніж Святополк встиг щось відповісти, диявол підняв руку, вказуючи в бік чорних тіней, що стояли за князем.  

— Просто май на увазі, що я завжди спостерігатиму за тобою.  

Тіні ворухнулися і зникли в кутках кімнати. Святополк не знав, чи це було попередженням, чи просто проявом їхньої природи. Але відчуття, що він більше не сам у цій кімнаті, залишилося.  

Радимир же спокійно відчинив двері. Зробив крок уперед. Простір довкола почав змінюватися. Темрява розсіялася. Тепер він стояв у будинку моїх батьків. Просто перед дверима до моєї кімнати.  

Почувши стукіт, я швидко накинула халат на плечі й відкрила двері. Це було чи не вперше, коли він постукав. До цього двічі заходив без попередження, коли я найменше того очікувала. Зараз же він стояв у темряві коридору. Його постать здавалася ще вищою через тінь, що падала на обличчя, а очі, здавалось, відбивали світло, хоч у коридорі й не було жодного джерела освітлення.  

— Ви щось хотіли, ваша світлосте?  

— Так, хотів вибачитися за те, що доставляв вам незручності увесь цей час. — Голос його звучав напрочуд рівно, навіть лагідно, але я вже навчилася помічати іншу сутність, ту, що була всередині. — Аби це виправити і якнайшвидше надолужити втрачений час, ми одружимося завтра. Немає сенсу більше чекати.  

— Завтра? — я повторила його слова, наче не могла повірити у власний слух.  

У ту ж мить мені здалося, що зіниці його очей знову почорніли, розтікаючись темрявою, і щось холодне торкнулося моїх рук. Ноги стали ватяними, перед очима все попливло. Я рефлекторно схопилася за дверний проріз, намагаючись втримати рівновагу.  

— Навіщо так квапитися? 

Я думала про батька, про його поради. Про те, що він казав їхати до Києво-Печерської лаври. Думала про записку, яку знайшла у себе в кімнаті. Вона була без підпису, але я була впевнена, що її залишила Зоряна. Саме вона в день нашого знайомства сказала, що відчуває від графа щось недобре, після чого загадково зникла. Чи її звали якось інакше? Я почала сумніватися…

Підняла очі на Радимира. Його обличчя було незворушним, але тепер я бачила все чітко. Його одержимість цілком могла бути справжньою. Це б пояснило і те, чому написане в літописах не відповідає тому, як насправді передавався дар в родині Златогорських. І історії Володимира про дитинства Радимира від цього стали більш правдоподібними. Хоча я все ще не могла зрозуміти — чи можу я довіряти Володимиру чи ні? Однак все раптом набуло сенсу. 

Якщо раніше я боялась, що мої почуття до Радимира можуть бути несправжніми, а поробленими силою прокляття, то тепер я боялась, що все життя так і проведу з одержимим. 

Я не хотіла, аби його темрява поринула нас обох. Не хотіла бачити, як вона розповзається, стаючи невід’ємною частиною мого життя. Тож, коли він запитав, яке я хочу весілля, я, не замислюючись, сказала:

— Я… Я хочу вінчання в Києво-Печерській лаврі.  

Я спостерігала за графом, чекаючи реакції. Він здригнувся. Його обличчя миттєво зблідло, немов я запропонувала йому ступити у вогонь. Його пальці стиснулися в кулаки, суглоби побіліли.  

Я завмерла. Батько казав, що в лаврі живуть найсильніші монахи, здатні вигнати з нашого світу нечисту силу…  

На якусь мить у очах Радимира знову блимнула та сама чужа, моторошна темрява. Але замість люті він лише зітхнув.  

— Гаразд, проведемо церемонію там, — сказав він нарешті.  

І пішов. Я видихнула, відчувши, як втрачаю силу в ногах. Вже за кілька секунд сиділа просто на холодній підлозі, важко дихаючи.  

— Панно, з вами все гаразд? — почула я стривожений голос служниці.  

Я підняла на неї очі, але не змогла відповісти. Тому що навіть сама не знала, чи справді все гаразд.

Радимир же повернувся до кімнати, яку люб’язно надали йому мої батьки. Там було різьблене ліжко, важкі  оксамитові штори, темні дубові меблі і килими з візерунками, привезеними зі сходу моїм батьком особисто. Там же висіло і велике дзеркало в золотій рамі. 

Диявол підійшов до нього і на мить застиг, вдивляючись у власне відображення.  

— Або твоя наречена — романтична простушка, або навпаки небезпечна інтелектуалка, — промовив він, скрививши губи у хижій усмішці.  

Проте відображення діяло саме по собі — воно здивовано підняло брови й склало руки на грудях, ніби демонструючи насмішку над дияволом. 

Звісно, то був справжній Радимир. Він стояв там, полонений світом задзеркалля, а його очі палали злістю. 

— Я вирішив твій конфлікт з князем і усунув шпигунів у твоєму домі, — диявол почав неквапливо ходити по кімнаті, легко торкаючись пальцями меблів. — Я навіть подбав про те, щоб графа, який тобі дошкуляв, стратили найближчим часом. І весілля вам хотів організувати, поки ще тут.  

Він різко зупинився, ледь схиливши голову, і втупився у відображення в дзеркалі.  

— Але панно Милослава забажала вінчання у Києво-Печерській лаврі. І я ніяк не можу зрозуміти, чому вона назвала саме це місце.  

Справжній Радимир продовжував мовчати, лише уважно стежив за ним. Диявол глянув на нього ще раз, і його вуста скривила гримаса незадоволення.  

— Вона ж могла назвати будь-яке місце на землі, то чому саме Лавра?!