Ірина Скрипник - Мовчазний граф, Ірина Скрипник

——— 16 ———

Метал у його руках тихо клацнув, коли печатка перекотилася між пальцями. Святополк спостерігав за цим рухом, не дозволяючи собі навіть поворухнутися. Повітря у кімнаті стало гнітючим, важким, наповненим чимось невидимим, що змушувало шкіру поколювати від холоду.  

Раптово Радимир підняв голову, і його очі, що досі здавалися людськими, на мить відбили відблиск вогню — червоний, глибокий, майже тваринний.  

Вітер за вікном здійнявся раптово. Важкі штори метнулися угору, а полум'я свічки ніби почало танцювати. Здавалося, тіні рухалися самі по собі.  

— Що тобі потрібно, Радимире? — Святополк спробував говорити спокійно, але його голос ледь вловимо здригнувся, і він прокляв себе за це.  

— Дрібниця, княже. Лише один підпис.  

Святополк спохмурнів.  

— Підпис? — він примружився. — На чому?  

Радимир нахилився вперед, і на його губах з’явилася майже грайлива усмішка. Його пальці з відточеною грацією рухалися по столу, повільно дістаючи аркуші і розгортаючи їх.  

— На двох документах, — голос диявола прозвучав майже ніжно, ледь не довірливо. — Перший: ти визнаєш, що не маєш більше жодних претензій до мене. Ні зараз, ні в майбутньому. Жодних наказів, жодних змов, жодних спроб усунути мене з гри. Більше нічого.  

Світло свічок відбилося в його очах, на мить змусивши їх виглядати червоними.  

Святополк відчув, як у грудях все стислося, але продовжував стояти, зберігаючи зовнішній спокій. Він змусив себе повільно звести погляд на аркуші.  

— А другий документ?  

Радимир ледь нахилив голову, наче здивувався, що князь ще питає.  

— Наказ про страту Олексія Вишневецького.  

Вітер знову смикнув важкі штори — полум’я свічки здригнулося. Тіні на стінах заворушилися, сплітаючись у щось химерне, майже людське.  

Святополк відчув, як холод розтікається шкірою, але не дозволив собі здригнутися.  

— Ти збожеволів, — тихо видихнув він. — Я не підпишу цього.  

Та граф навіть не змахнув віями.  

— Підпишеш, — в його тоні зовсім не було злості чи роздратування.  

Святополк навіть не встиг озирнутися, як Радимир вже стояв біля нього. Він не чув кроків, не бачив руху — лише мить, і граф ось уже нахиляється до нього, так близько, що можно було відчути його подих на своїй шкірі. Повітря між ними раптом стало важким, світло затремтіло.  

— Тому що у тебе немає вибору, — голос Радимира був майже ніжним, і від цього стало ще моторошніше.  

Святополк відчув, як його спина напружилася, як шкіра на шиї завібрувала від чогось, чому він не міг дати визначення. Довелося змусити себе підвести голову.  

— І що ж ти мені зробиш? — голос князя був рівним, навіть трохи зневажливим. — Я — великий князь Києво-Дубравського князівства! Я з легкістю зроблю так, що ти пошкодуєш про те, що прийшов сьогодні до моєї кімнати.  

На що Радимир тільки скосив на нього насмішкуватий погляд:

— Та невже?  

І перш ніж Святополк встиг щось зрозуміти, диявол вже сидів на його ліжку. Він розташувався там, як господар, зручно відкинувшись на подушки і закинувши ногу на ногу.  

Святополк відчув, як в животі щось стислося. Але усе єство Радимира випромінювало спокій. Він навіть не дивився на князя прямо. Просто схилив голову ледь на бік, наче в задумі, а потім вимовив так буденно, так невимушено, ніби просив передати келих вина:  

— На коліна.  

Святополк різко вдихнув. Він не хотів цього. Він би не став цього робити. Але його тіло не питало дозволу. Коліна підкосилися. Руки, ще мить тому зчеплені в замку, впали вздовж тіла.  

Радимир усміхнувся.  

— Тепер повзи до мене, — м’яко прозвучало в темряві.

Коли князь зробив і це, він простягнув вперед руку, сказавши всього одне слово «цілуй». Скривившись, Святополк відчував, ніби його власне тіло стає чужим, підкоряється силі, яку він не міг осягнути. Коліна ще більше вп’ялися в килим, але він не міг навіть змінити положення. Повітря довкола стало важким, насиченим чимось невидимим, що тиснуло на плечі, наче змушувало його схилитися ще нижче.  

Диявол в образі графа посміхнувся. Він провів долонею по щоці князя, залишаючи по собі відчуття чогось холодного, навіть льодяного.  

— Тепер ти зрозумів, у кого  тут справжня влада?  

Його голос був тихим, але від нього кров стигла в жилах. Святополк здригнувся. Радимир поклав руку йому на голову. В ту ж мить щось сколихнулося в просторі, повітря завібрувало, і невидима хвиля темної сили пройшла крізь князя.  

Як і у Зоряни свого часу, волосся Святополка враз посивіло. Його очі, ще мить тому сповнені гніву, поступилися місцем страху і покорі.  

А тоді ззаду щось ворухнулося. Щось чорне. Щось, що не мало форми, але мало присутність. Це не була тінь. Це була Сутність. Вона мовчки стояла за спиною князя, хоча не мала ні рук, ні ніг, ні очей. Вона навіть не дихала, але її існування било по нервах. Особливо, після того, як вона розділилася.  

Дві чорні примари простягнулися обабіч князя і, перш ніж він встиг хоч якось зреагувати, торкнулися його плечей. Його зір на мить затуманився, тіло затерпло, а наступної миті він уже стояв на ногах. Не сам. Його вели.  

Невидимі пальці здавлювали руки, і хоча тіні не мали форми, він відчував їхню присутність. Вони вели його вперед, змушували зробити крок за кроком до столу.  

Радимир лише мовчки спостерігав. Зітхнувши, він знову відкинувся на ліжко і заплющив очі. Темрява, що зібралася в кімнаті, не чинила йому жодного дискомфорту. Навпаки — вона була для нього рідною, знайомою.  

Через якийсь час він почув голос Святополка, який сказав:  

— Я все зробив.  

Радимир повільно розплющив очі, ліниво посміхнувся.  

— Молодець, став тепер свій підпис і печатку.  

Святополк мовчки взяв перо. Його руки ледь помітно тремтіли, але він не сперечався. Темні тіні все ще стояли за його спиною.  

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍