Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 5. Мертві душі, Микола Васильович Гоголь

і наділять навіть з додержанням усіляких вимов: по-французькому в ніс і гаркавлячи, по-англійському вимовлять, як личить птахові, і навіть фізіономію зроблять пташину, і навіть посміються з того, хто не зуміє зробити пташиної фізіономії; а от тільки російським нічим не наділять, хіба що з патріотизму збудують собі на дачі хату на російський смак. Ось які читачі вищого стану, а за ними і всі, хто залічує себе до вищого стану! А тим часом яка вибагливість! Хочуть неодмінно, щоб усе було написане мовою найдобрішою, очищеною та благородною, — одно слово, хочуть, щоб російська мова сама собою спустилася відразу з хмар, вироблена як слід, і сіла їм прямо на язик, а їм би більше нічого, як тільки роззявити рота та виставити його. Звичайно, мудрована жіноча половина людського роду; але шановні читачі, треба признатись, бувають ще мудрованіші.

А Чичиков заходив тим часом у цілковитий недомисел і не міг вирішити, котра з дам була дописувачка листа. Спробувавши втупити уважніше погляд, він побачив з дамського боку теж вияв чогось, що посилало разом таку надію і такі солодкі муки в серце бідного смертного, що він нарешті сказав: «Ні, ніяк не можна вгадати!» А проте це ні трохи не зменшило веселого настрою, в якому він перебував. Він невимушено й спритно розмінявся з деякими дамами приємними словами, підходив до тієї і другої дрібним кроком, або, як то кажуть, дріботів ніжками, як звичайно роблять маленькі старигани-чепуруни на високих закаблуках, звані мишачими жеребчиками, що забігають вельми моторно коло дам. Подріботівши з досить зручними поворотами направо й наліво, він човгнув тут же ніжкою у вигляді коротенького хвостика або на зразок коми. Дами були дуже задоволені й не тільки відшукали в ньому купу приємностей і люб’язностей, але навіть почали знаходити величний вираз у обличчі, щось навіть марсівське[156] і військове, що, як відомо, дуже подобається жінкам. Навіть через нього вже починали трохи сваритись: помітивши, що він ставав звичайно біля дверей, деякі наперебій поспішали зайняти стільця ближче до дверей, і коли одній пощастило зробити це раніше, то мало не сталася пренеприємна історія, і багатьом, що бажали собі зробити те саме, здалося вже занадто огидним таке зухвальство.

Чичиков так зайнявся розмовами з дамами, або, краще, дами так зайняли й закрутили його своїми розмовами, підсипаючи купу найвигадливіших і найтонших алегорій[157], які всі треба було розгадувати, від чого навіть виступив у нього на лобі піт, що він забув виконати обов’язок пристойності і підійти передусім до хазяйки. Згадав він про це вже тоді, коли почув голос самої губернаторші, що стояла перед ним уже кілька хвилин. Губернаторша промовила дещо ласкавим і лукавим голосом з приємним похитуванням голови: «А, Павле Івановичу, так ось як ви!..» Достоту не можу переказати слів губернаторші, але було сказано щось сповнене великої люб’язності в тому дусі, в якому висловлюються дами й кавалери в повістях наших світських письменників, охочих описувати вітальні і похвалитися знанням вищого тону, в дусі того, що «невже заполонили так ваше серце, що в ньому немає більше місця, ні найтіснішого куточка для безжально забутих вами?» Герой наш повернувся ту ж хвилину до губернаторші і вже зібрався дати їй відповідь, мабуть нічим не гіршу від тих, що дають у модних повістях Звонські, Пінські, Лідіни, Греміни[158] і всякі спритні військові люди, як, ненавмисне підвівши очі, спинивсь відразу, мов прибитий громом.

Перед ним стояла не сама губернаторша: вона держала під руку молоденьку шістнадцятилітню дівчинку, свіженьку блондинку з тоненькими й ладними рисами обличчя, яке художник узяв би за зразок для Мадонни[159] і яке тільки рідким випадком трапляється на Русі, де любить усе оказатися в широкому розмірі, усе, що тільки є: і гори, і ліси, і степи, і обличчя, і губи, і ноги; ту саму блондинку, яку він зустрів по дорозі, їхавши від Ноздрьова, коли з дурості кучерів або коней їхні екіпажі так чудно зіткнулись, переплутавшись упряжжю і дядя Митяй з дядею Миняєм узялись розплутувати справу. Чичиков так збентежився, що не міг промовити жодного путнього слова і пробурмотів чортзна-що таке, чого б уже ніяк не сказав ні Гремін, ні Звонський, ні Лідін.

— Ви не знаєте ще моєї дочки? — казала губернаторша, — інститутка, щойно випущена.

Він відповів, що він уже мав щастя несподіваним чином познайомитись; спробував ще дещо додати, але дещо зовсім не вийшло. Губернаторша, сказавши двоє-троє слів, нарешті відійшла з дочкою в другий кінець зали до інших гостей, а Чичиков усе стояв нерухомо на одному й тому самому місці, як людина, яка весело вийшла на вулицю за тим, щоб прогулятися, з очима, схильними дивитися на все, і раптом нерухомо спинилася, згадавши, що вона забула щось, і вже тоді дурнішого нічого не може бути за таку людину: вмить безтурботний вираз злітає з обличчя її; вона силкується пригадати, що забула вона: чи не хустку? але хустка в кишені; чи не гроші? але гроші теж у кишені, все, здається, при ній, а тимчасом якийсь невідомий дух шепоче їй на вухо, що вона забула щось. І от уже дивиться вона розгублено й невиразно на юрбу, що рухається перед нею, на літаючі екіпажі, на ківери й рушниці проходячого полку, на вивіску, і нічого гаразд не бачить. Так і Чичиков раптово зробився чужий усьому, що діялося навколо нього. В цей час з дамських благовонних уст до нього полинула безліч натяків і запитань, перейнятих наскрізь точністю і люб’язністю. «Чи дозволено нам, бідним жителям землі, бути таким зухвалим, щоб спитати вас, про що мрієте?» — «Чи можна дізнатись ім’я тієї, що завдала вас у цю солодку долину задумливості?» Але він відповідав на все цілковитою неуважністю, і приємні фрази канули, як у воду. Він навіть до того був неґречний, що скоро відійшов від них у другий бік, бажаючи доглянути, куди пішла губернаторша зі своєю дочкою. Але дами, здається, не хотіли залишити його так скоро; кожна внутрішньо вирішила вжити всіх можливих знарядь, таких небезпечних для сердець наших, і пустити в діло все, що було найкращого. Треба зауважити, що в деяких дам, я кажу, в деяких, це не те, що у всіх, є маленька слабкість: коли вони помітять у себе щось особливо гарне, чи лоб, чи рот, чи руки, то вже думають, що найкраща частина обличчя їхнього так перша і впаде всім у вічі, і всі відразу заговорять в один голос: