Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 5. Мертві душі, Микола Васильович Гоголь

і хоч ніколи не танцював, але зробив антраша. Це антраша спричинило маленький невинний наслідок: затремтів комод і впала зі столу щітка.

Поява його на балі вчинила незвичайну дію. Усе, що тільки було, повернулось йому назустріч, хто з картами в руках, хто на найцікавішому пункті розмови, промовивши: «а нижній земський суд відповідає на це…», але що таке відповідає земський суд, це вже він кинув набік і поспішив з привітанням до нашого героя. «Павле Івановичу!.. Ах, Боже мій, Павле Івановичу! Найшановніший Павле Івановичу!.. Серце моє Павле Івановичу!.. Ось де ви, Павле Івановичу!.. Ось він, наш Павло Іванович!.. Дозвольте стиснути вас, Павле Івановичу!.. Давайте-но сюди, ось я його поцілую міцно, мого дорогого Павла Івановича!» Чичиков відразу відчув себе в кількох обіймах. Не встиг зовсім видряпатися з обіймів голови, як опинився вже в обіймах поліцеймейстера; поліцеймейстер здав його інспекторові лікарської управи; інспектор лікарської управи — відкупщикові, відкупщик — архітекторові… Губернатор, що в той час стояв коло дам і держав в одній руці цукерковий білет[153] і болонку, побачивши його, кинув на підлогу і білет, і болонку, — тільки заскавчало собача; одно слово, поширив він радість і веселість надзвичайну. Не було обличчя, на якому не виявилася б утіха або принаймні відбиток загальної втіхи. Так буває на обличчях чиновників під час огляду прибулим начальником доручених керуванню їх місць: після того, як уже перший страх минув, вони побачили, що багато що йому подобається, і сам він зволив нарешті пожартувати, тобто промовити з приємною посмішкою кілька слів. Сміються вдвоє у відповідь на це, обступивши його, прибічні чиновники; сміються від душі ті, хто, правда, не зовсім добре почув промовлені ним слова, і, нарешті, стоячий далеко біля дверей, біля самого виходу, який-небудь поліцейський, що зроду не сміявся за все життя і допіру показав народові кулака, і той, за незмінними законами відбиття, виявляє на обличчі своєму якусь посмішку, хоч ця посмішка більше подібна до того, якби хто-небудь збирався чхнути після міцного тютюну. Герой наш відповідав усім і кожному і почував якусь спритність незвичайну: вклонявся направо й наліво, своїм звичаєм трохи набік, але зовсім вільно, так що зачарував усіх. Дами тут же обступили його блискучою гірляндою і нанесли з собою цілі хмари всякого роду пахощів: одна дихала трояндами, від другої віяло весною і фіалками, третя вся наскрізь була напахчена резедою; Чичиков підводив тільки ніс догори та нюхав. У вбраннях їхніх смаку було прірва: мусліни, атласи, серпанки були таких блідих модних кольорів, яким навіть і назви не можна було добрати (до такої міри дійшла тонкість смаку). Стрічкові банти й букети квітів пурхали там і там по сукнях у найкартиннішому безладі, хоч над цим безладом працювала багато порядна голова. Легкий головний убір держався тільки на самих вухах і, здавалося, казав: «Ой полечу, шкода тільки, що не підійму з собою красуню!» Талії були обтягнені й мали найміцніші та найприємніші для ока форми (треба зауважити, що взагалі всі дами міста N. були дещо повні, але шнурувалися так майстерно і мали таке приємне поводження, що товщини ніяк не можна було примітити). Усе було в них обмірковане й завбачене з надзвичайною уважністю: шия, плечі були відкриті саме стільки, скільки треба, і ніяк не далі; кожна оголила свої володіння до тієї межі, поки почувала з власного переконання що вони здатні погубити людину; решта все було приховано з надзвичайним смаком: або якась легесенька краватка зі стрічки, легша від тістечка, відомого під ім’ям «поцілунку», ефірно обіймала шию, або випущені були з-за пліч, з-під сукні, маленькі зубчасті стінки з тонкого батисту, відомі під ім’ям «скромностей». Ці «скромності» приховували спереду і ззаду те, що вже не могло завдати згуб людині, а тимчасом примушували підозрювати, що саме там і була та згуба. Довгі рукавички були надіті не щільно до рукавів, але навмисне залишали оголеними збудні частини рук вище ліктя, які в багатьох дихали завидною повнотою; у деяких навіть тріснули лайкові рукавички, спонукані насунутися далі; одно слово, здається, на всьому було написано: ні, це не губернія, це столиця, це сам Париж! Тільки місцями раптом висувався якийсь небачений землею чепець або навіть якесь мало не павичеве перо всупереч всім модам на власний смак. Але ж без цього не можна, така вже властивість губернського міста: неодмінно воно де-небудь та спіткнеться. Чичиков, стоячи перед ними, думав: «Котора ж, одначе, дописувачка?» і висунув був уперед ніс; але по самому носі шарпнула його ціла низка ліктів, вилог рукавів, кінців стрічок, пахучих шемізеток[154] і суконь. Галопад[155] летів на все пропаще: поштмейстерша, капітан-справник, дама з блакитним пером, дама з білим пером, грузинський князь Чіпхайхілідзев, чиновник з Петербургу, чиновник з Москви, француз Куку, Перхуновський, Беребендовський — усе знялось і полинуло…

— Овва! пішла писати губернія! — промовив Чичиков, одступивши назад, і як тільки дами порозсідались по місцях, він знову почав виглядати, чи не можна по виразу в обличчі і в очах пізнати, котра була дописувачка; але ніяк не можна було пізнати ні по виразу в обличчі, ні по виразу в очах, котра була дописувачка. Скрізь було помітно таке ледь-ледь виявлене, невловимо тонке — у, яке тонке!.. «Ні, — сказав сам собі Чичиков, — жінки це та річ… — тут він і рукою махнув, — просто годі й говорити! Піди-но, спробуй розповісти або передати все те, що бігає в їхніх обличчях, всі ті заломинки, натяки, а от просто нічого не передаси. Самі очі їхні така безконечна держава, в яку заїхала людина — і згадуй тільки, як звали! Вже п звідти ні гачком, нічим не витягнеш. Ну, спробуй, наприклад, описати самий блиск їхній: вогкий, оксамитовий, цукровий. Бог їх знає, якого немає ще! І твердий, і м’який, і навіть зовсім томний, або, як дехто каже, в млості, або без млості, але гірше,ніж у млості, бо зачепе за серце та й проведе по всій душі, немов смичком. Ні, просто не добереш слова: галантерна половина людського роду, та й тільки».

Пробачте! здається, з уст нашого героя злетіло слівце, примічене на вулиці. Що ж поробиш? Таке на Русі становище письменника! А втім, коли слово з вулиці потрапило в книгу, не письменник винен, винні читачі, і передусім читачі з вищого товариства: від них перших не почуєш жодного порядного російського слова, а французькими, німецькими та англійськими вони, мабуть, наділять у такій кількості, що й не захочеш,