Маріанна Кіяновська - ДО ЕР. Вибране

«Цю хвилю розтято на тіло, півтінь і півтон…»
Цю хвилю розтято на тіло, півтінь і півтон. Межа перехресна урочища, волхва і лімфи. Ця хвиля — як рана, а в рани — тупий камертон, Що глухо зітхає над місцем загибелі німфи. Громаддя рослинності втомлене, втоптане в час. І Бог не всесильний, як перше, а просто печальний. І жабка зелена — таємна його іпостась — Співає у вересні пісню собі поминальну. І дупла, що зяють, і день, що пропах небуттям, Безсмертні у тлінному світі, що вже перед краєм. І висохле плесо. І сонце — звіря чи дитя — В намулі грузькому імення своє забуває. «Час обмежено пам'яттю…»
Час обмежено пам'яттю. Білий мармур слизький, як лід. На надгробках минає пізня осінь. Сльота осіння Передбачена в Книзі. Невчасний її прихід — То осягнення суті. У сутіні — не тремтіння, А чекання на себе. Ти в мені, отже, знову я. Ми обмежені часом, як Богом, як Божим знаком, Як піском у клепсидрі. Повіки мені стуля Помаранчева куля — останнє у світі яблуко. А одначе сади ще існують. Вони тривкі. Пізня осінь приважена каменем. Згустки і скупчення Листопаду і сенсів. Знаки листя і знаки руки, І зникомість очей. Поза пам'яттю — знак відпущення. «Зробись для мене каменем, підемо…»
Зробись для мене каменем, підемо В підвалини, до чистої води. І тільки хтось, всезнаючий, як демон, Захоче не пустити нас туди. Сухий посів озимий серед грудня, Огранений у світло крижане, Прийде поволі і візьметься груддям, І вже мені ніколи не мине. Повільність забування, а потому Усе спочатку — доля самовбивць. Я стану храмом пам'яті, в якому Ти вже наріжним каменем зробивсь. І сім хлібин, і манна, і омана, Й відсутність моря, і присутність риб… Зробись для мене каменем — і рана Врятує душу, наче в голод хліб. «Я у тобі беззахисна, як сон…»
Я у тобі беззахисна, як сон В каменоломні — з бурею назовні — Де краплі точать час і в унісон Звучать, як тихі дзвоники церковні, Відлунюючи в просторі склепінь, Неначе в пащі золотого звіра, І темні піднебесся піднебінь Живі, як мова, і жаскі, як віра, Яка одна (хоч інші скали теж Не віддані мені, а тільки взяті), Мов вежа мов і ще не наших меж. А ми з тобою — камені. Й крилаті. «Днесь зникоме сумління, і капає з ранки вода…»
Днесь зникоме сумління, і капає з ранки вода. І душа-невидимка здіймає на глум позостале. Ми у світі — ніхто. Ти мовчиш. Мов пісок у слідах — Льодостав на планеті, яку ми з тобою кохали. Кольори засмагання — натужні й несправжні, бо їм В цьому світі нема пристановища, тіло хіба що. Тільки спраглий пустельник, моряк, робінзон, караїм — П'ють засмагу, як вина. І кров червоніє, і нащо За роботу їм братись, як сонце сьогодні — для них? Є у долі позірність: вона видається лихою. А насправді є сльози й не сльози, є сміх і не сміх, Є любов і не дуже, поділені часом на двоє.