Маріанна Кіяновська - ДО ЕР. Вибране

Перехресний дзвін Наповнює галактику тремтінням. Наш страх, немов химерний шовкопряд, Що крила розпросторює надвечір. Ми заблукали, і нема назад Ні крику, ні рятунку, ані втечі. «Я люблю тебе з мукою світла, що ріже повіки…»
Я люблю тебе з мукою світла, що ріже повіки, Це моя повсякденність, як сонце у зламах роси. І молюся, і знаю — навіки, навіки, навіки — Що уплетена серцем в таємні твої голоси. Камінь істини зимний узимку, а влітку — гарячий, Мов земля, із якої проміння уранці росте. Проминаємо разом, збагнувши печаль незрячих, Здатних привідчинити вмирання своє густе. «А мох у фортечних садах був колючим…»
А мох у фортечних садах був колючим — Колючим, холодним, далеким, вологим. Стріляючи в небо, ти в ангела влучив — і ангел тобі покотився у ноги. І многе знання, і немногі із тихих — Як яблука, зважені золотом й віком. Усе, що ти маєш, — цілунок і видих, І надто коротке життя чоловіка. «Чистота замовкання заклякне і стане камінням…»
Чистота замовкання заклякне і стане камінням, Борозною і далі, росою, покотиться в ніч. Мерехтіння сльози… Чи відчуєш оте мерехтіння? А коли не відчуєш, то Бога до себе не клич. Наче пагін важкий, пригинаєш обличчя додолу. Перемога молитви, аж слово у душу впаде. Не забудь свого Бога, не втрать свого болю ніколи, Бо прокинешся іншим — не тим, не сьогодні, ніде. Перекушено пам'ять, як нитку, важку й вузлувату, Чи хотів би втекти, попри душу свою, навмання? Я стою задля тебе, як липа, покликана в хату, Мов зі смутку нічного, якому забракнуло дня. «Скільки збіжжя піде за водою, і скільки млинів…»
Скільки збіжжя піде за водою, і скільки млинів Перемелеться в порох, і скільки доріг перестане! Повз усе, крізь усе, над усе, що ти дихав і вмів, Йтимуть вічно і тяжко дощі, і птахи, і прочани, Й наші дивні слова, й наша туга — твоя і моя. Вічність діється так, що лишає усіх при надії. Я люблю тебе понад усе. Але що тобі я? Йдуть дощі і дощентні прочани — аж небо твердіє. «Не віддай мені світу, тамуй мене з болю, бо біль…»
Не віддай мені світу, тамуй мене з болю, бо біль Повертається в дім, із якого пішов наодинці. Наче чорна пшениця, при храмі розсипана сіль. Як розсипана сіль — золоті обереги. Ординці Племенами прийдуть, бо в спокусі оглух і осліп Покалічений ідол: хтось виколов очі, бо очі Надто довго дивились в жертовник — на кров і на хліб… Я не хочу вмирати. А ти мене жити не хочеш. «В полях, вздовж яких не ходила, не плакала, не…»
В полях, вздовж яких не ходила, не плакала, не… В обителях смертних, де вчили птахів замовкати, — Реальність дощу, тож на краплі мене розіпне Розгаданий мною звитяжець моєї розплати… Я люблю тебе — хоч без щастя, без снів, без утіх… Розходяться кола водою (чи сльози, чи просто). Хранитель печаті із мого Великого Посту Устиг тільки вмерти, розгрішення дати не встиг…