Маріанна Кіяновська - ДО ЕР. Вибране

воду п'ю — з долоні, як тоді, я… «Я ще — мов глина Божа, ще м'яка…»
Я ще — мов глина Божа, ще м'яка, Не діткнута вогнем ані рукою. Ген вітер крутить душу вітряка, Ген — яблука із яблуні юрбою Зібралися на прощу. Гусне сік, І пахне сонце воском замеділим. Приблудний джміль, як божий чоловік, Коло порогу нудить світом білим… «Ми надто злі і надто нетерплячі…»
Ми надто злі і надто нетерплячі Рибалки слів (який прозорий ятір). Мовчу до тебе, як дитина плаче, Щоразу озираючись на матір. А в восьмий день від сотворіння сутей Прийду до тебе Євою у сіті, Щоб диким диким яблуком забути — І знову розчинитися у світі. «Заки сонце не встане, збиратиму роси отруйні…»
Заки сонце не встане, збиратиму роси отруйні. Праобитель смеркання тонка — чи ж забути той смак? Бог Адама створив помилково, напевне, у грудні, І навчив умирати, і спати в могилі навзнак… Знову стану ясою — тонким покривалом без тіней, Знову стану землею, спіткавши її у кінці… Прохолодна вода — у найдальшому кутику сіней, Як холодна долоня на злому від втоми лиці. «Заповзає вуж в своє обійстя…»
Заповзає вуж в своє обійстя… Де тут Єва? Де її повісма? Ти не бійся, дівчинко, не бійся: Не знайду тебе, тому й не візьму. Суєта достукалась у двері. З висоти ввижається дорога… Всі дванадцять з Тайної Вечері Замовкають, слухаючи Бога. Де ж той ключ, який замок відчинить? Де ж той дим, який проріже душу?.. Підпираю істину плечима, Наче риба, кинута на сушу… «Несите світання вихоплює сонце зі сходу…»
Несите світання вихоплює сонце зі сходу, Печаль — як печаль, непокірно печуть солов'ї… Ми прийдемо в сад, здичавіло шукатиме воду Змілілий Адам, що спіткнеться об коси її… Ніщо не допите. Прозорі, мов рам'ячко, квіти. Я Єва, я Єва… По всьому — я смертна, я є… Я жінка, а отже, я буду любити і гріти В пекучому лоні загублене сім'я твоє… «Нагою прийшла я у світ і нагою піду…»
Нагою приишла я у світ і нагою піду. Оголено все — від душі і до кошичків квітів. Тут темно від світла. Прости мені, Боже. На світі Ти той, хто відчинить джерела в моєму саду. Вівтар — як наперсток: загубиш — і біль розіпне. У кожному дюймі скорботи — колючки і жала. Я Єва була. Я тоді при струмкові лежала, А він все втікав, тільки раз упіймавши мене. «Наш страх, немов химерний шовкопряд…»
Наш страх, немов химерний шовкопряд, Обплутаний минулим і прийдешнім, Шурхоче снами. Спорожнілий сад Наповнений тривогою черешні. Там брость, чи парость, чи роса з судин — Розмочить глину, виліпить склепіння. Слина — як лезо.