Маріанна Кіяновська - ДО ЕР. Вибране

Всю безжальність мою, всю беззахисність, майже дитячу, Я не знаю, чи ти переміг би колись, як мене. Я пригадую нас золотими, тому я не плачу. Я пригадую нас голубами — і це не мине. Ми не мали нічого у світі — ні часу, ні дому. Наставали сонця — і минали, як наші сліди. Я люблю тебе так, як не втолено більше нікому, Бувши птахом у клітці, живі пильнувати сади. «Це не любов. Це втрата суєти…»
Це не любов. Це втрата суєти. Розхлюпаний топіль за течією. В земному цьому просторі не ти, А інший хтось назвав мене своєю. Ми горимо за межами лампад, Говоримо словами, або й далі, Де лиш одна реальність — стиглий сад, Неопалима купина, скрижалі. І ритм падіння листя в височінь, І грань знання, убогому незрима. І довга пам'ять сонмів мерехтінь, Які впізнали свого пілігрима. «Мурую сад, де безліч птиць і духів…»
Мурую сад, де безліч птиць і духів. Де рух руки — між сном і павутинням. І зайченя стооке та стовухе Мені у поміч вергає каміння. І гусне небо. Западає в сховки Світобудова, повінь світла, місиво Повернення у себе. Овид мовкне Вчорашнім трибом пам'яті. Двоїсто Лічу свій сумнів — і карбую зела. Віршую з ними — в паморозь і в порох. Обоє — срібні. Світова оселя Стоїть на Сходу й Заходу опорах. Та тільки зайченя — мале і тихе — Все знає про підвалини й закони. А я руїнно вибухаю сміхом, Підважуючи встояні колони. В нутрі і в нетрях — серцевина міфа. І все, що можу — сад домурувати. Хай зайченя з усмішкою Сізіфа Втече у закапелки світу — спати. І буде океану шумовиння, І вир безчасся, і вітрів предтечі. І зайченя, що вергало каміння, — Вже сонне — в закапелках порожнечі. «Навіки нерухомі, слід у слід…»
Навіки нерухомі, слід у слід, Ідуть за сонцем і роки, й рослини. Ми вічно разом, але над і під Нас розділяє лабіринт ожини. Колючки перехрещення гілок, Єдиний корінь в надрах моноліту. Нас червоточить час, тож крок у крок Ми йдемо разом до початку світу. «Спіткає тварину, яка залишилась без дому…»
Спіткає тварину, яка залишилась без дому, Надмірність дощу — і харизма його зелена. Харизма, як світло, — присутня завжди, в усьому — Прозоріє листя в четвертому вимірі клена. Уявлене срібло — не сутність, лише причина. Аж серце із себе виштовхує вітер. Спрага Колись заперечить його існування в винах — Без благословення й без жодного іншого блага. «І рай, і яр, а яром — вододіл…»
І рай, і яр, а яром — вододіл Людських надій і небуття земного. Усі слова збуваються тоді, Коли я воду п'ю з долоні Бога. …І вічна смерть, бо смерті в тім нема, Стає життям, бо іншає надія. Люблю тебе. Твоя. Така сама. І