Маріанна Кіяновська - ДО ЕР. Вибране

«Недочитана чарка, посолена жмінкою глини…»
Недочитана чарка, посолена жмінкою глини, Анатомія тексту, бо ж літери — прожилки плоті. Легко бути спасенним у тілі мізернім людини, Що недоспані ночі лишає на втрачене потім. Камінь кане у груди. Постукає трохи — і стихне. В повсякденнім притулку, в якому годують водою, Маєш душу, як рану, а в рані — огранені стигми, Недомовлені і недочуті. Важкою ходою Проступає молитва до діви Обиди, до тої, Що єдина зі смертних безмежна у радості Божій. Сорок кроків — у вічність, єдиний — у смерть. За тобою Проступатиме пам'ять, якої позбутись не зможеш. «Зливатиму з рук потойбічне тривання нарозтіж…»
Зливатиму з рук потойбічне тривання нарозтіж: Не кашель, а тільки втручання у літо в пустелі. Приходять до мене з гостинцями фавни — у гості ж. І волхви приходять, як смертному — смерть до постелі. Не май мені серця: на учту прийду — і покличеш До вин і вини, наче знаєш, що я не відмовлю… Твоя Беатріче. Я знову твоя Беатріче! На сьомому колі я в полум'ї темряву ловлю. Словами твоїми впіймаю хоч дещицю раю, Бо мощене пекло — на камені камінь і камінь. Як дика змія, в сокровенне своє заповзаю, І щось мене душить, намацавши душу руками… «Час збирати каміння збігається з часом вмирати…»
Час збирати каміння збігається з часом вмирати… Я читатиму книгу, аж поки засну на півслові. Легко зважені брили терпіння, любові і зради Трохи більші, ніж зорі, — химерні, дрібні, іграшкові. Палітурки польоту… Я майже усе пам'ятаю… Є дорога на схід. Кажуть, довга, і кажуть, остання. Недолюблена жінка, одвічна вигнанниця з раю, Де росою на квітах — солона осіння осанна. Поведи мене в небо, якщо я зі сну не прокинусь, Улягаючи в ніч — золоту, колискову і Божу… Я кохаю тебе, у тобі не розпізнана кимось… Я не хочу вмирати, та жити без тебе не можу… «Відпокутую очі важкою, як камінь, сльотою…»
Biдпокутую очі важкою, як камінь, сльотою Божевільної ночі, крихких голубиних зачать. І відсутність сльози стане чистою, золотою, І слова у мені, як завжди дотепер, помовчать. Захитайся в мені (ані тверді, ні хвилі — нічого). Замала, наче зерня, заронене вітром у мак. Не давай мені слова, хай буде далека дорога. Хай зоря камениста лягає на плечі — ніяк… Все одно, попри долю, що стала мені одкровенням, Я молитву тобою, у тобі, при тобі — мовчу. Тяжко вергаю світ — і латаю вериги натхненням, Задля тебе живу, задля тебе не свідчу плачу. «Вода, ніби кашель, густішає в холоди…»
Вода, ніби кашель, густішає в холоди. Здається, що хмари прикопують снігом літо. І кажуть вітри до лісу: чекай біди, А ліс розуміє правду і платить мито. І в тому його надія, його війна, Хвороба прозорості, світлість його зимова. І листя лягає в душу, неначе на Нетлінну поверхню неба початок слова. «Судинами, судними днями і просто годинами…»
Судинами, судними днями і просто годинами Чекаю твого недобутого в мені буття.