Стефанія Лін - Ставка ненависть, Стефанія Лін

— Я перехопив її по дорозі. Ліліт, збирайся, нам скоро потрібно їхати. 

— Одразу, як тільки ти вийдеш.

— Я теж їду, — Деймон хапає канапку та кладе до рота. 

— Ні, — ми з Еваном відповідаємо одночасно.

Деймон вигинає темні брови, оглядає нас обох.

— І хто мене зупинить? 

— У тебе обмеження, — Флінн на ногу красномовно дивиться.

— Я знову кину у тебе чимось.

Еван вже регоче, Деймон же кривиться.

— Ти зла людина, Ліліт. 

— Забув, що дав мені статус демониці? — хмикаю.

—  Я пішов, — Флінн буквально тікає з кімнати. — Ваші ігри надто гарячі. Ліліт, чекаю внизу. 

Сміючись він замикає двері. Ми залишаємося удвох. Тягну ковдру до грудей й сідаю. Деймон ставить тацю на мої ноги, сам сідає на край.

— Ти не повинна їхати сама.

— Повинна. Тобі можна лише якщо викличуть для допиту. 

— Але…

— Не ризикуй собою, це ж не вирок суду, — тягнуся рукою й кладу пальці на його щоку. Деймон заплющує очі, ластиться до долоні наче кіт. 

— Пообіцяй, що не пожертвуєш собою заради мене.

Добре, що сині очі заплющені, він не бачить правди в моїх. Добре, що притуляється до долоні, він не бачить рішучості врятувати його. 

— Обіцяю. — хрипло брешу.

Поузі глибоко вдихає, з тремтінням, судомно, ніби не вірить. Дивиться на мене, шукає ознаки брехні, але я ж не вперше з Деймоном, я знаю як поводитися, аби притлумити страхи. 

— Ліліт…

— Все буде добре. 

Недовіра ковзає між нами холодним потоком. Деймон встає, поки снідаю, одягається, йде з кімнати, за мить повертається з моїм одягом. Кладе на ліжко, сам нависає зверху. 

— Я чекатиму тут. 

— Гаразд.

— Якщо ти не повернешся, не розраховуй на адекватного Деймона.

Хмурюся.

— Не погрожуй мені. — бурчу жартома.

— Я не погрожую, — цілком серйозно відрізає. — Ти знаєш мене, Ліліт. Знаєш так добре, як Еван.

Мружуся. Одразу ж пригадую прохання Флінна не рубити з плеча, мовляв, адвокати працюють. 

— Припини, — нахабно відкидаю ковдру демонструючи Поузі всю себе. Повільно встаю, хапаю одяг з ліжка, й починаю одягатися. — Я повернусь. 

Одягнувшись біжу у ванну залишивши Деймона на самоті. Після проведення інших ранкових процедур, спускаюся на перший поверх. Еван там, а ще Леонард Поузі. Чоловік запитує, чи готова. Киваю, озираюся. Деймон йде сходами, але наближається не до мене чи Евана, а до батька:

— Ти пам'ятаєш, що я казав? 

Леонард сердито на сина дивиться.

— Ми працюємо, Деймон, і запізнюємося. 

Я виходжу першою. Еван слідом, за ним містер Поузі. На порозі підіймаю голову до неба. Сніг падає рясно, ніби планує перетворити Нью-Йорк у снігову пастку. Флінн підштовхує під спину ближче до машини. Сідаю в салон, дивлюся на дім. На порозі Деймон, проводжає нас поглядом. Небезпечним, темним, навіть страшним. Подумки кажу, що кохаю його, автомобіль виїжджає з двору.