Стефанія Лін - Ставка ненависть, Стефанія Лін

Глава 25

Кілька годин праці з адвокатом у компанії Деймона та й взагалі усіх з “Тріо” вимотують. Мені приготували гостьову кімнату, але Деймон тягне у свою, кажучи, що незаконно спати взимку на самоті, мерзнути тоді, коли є той, хто завжди зігріє. Не особливо обурююся викраденню посеред будинку, опиняюся у кімнаті Поузі. Спершу нас зустрічає темрява, потім він вмикає настінне бра, тож все навколо занурюється у м'яке та тепле світло. Тіні падають на меблі, та мені байдуже, я з цікавістю розглядаю те, що уособлює частинку Поузі. 

Наскільки знаю, раніше сім'я Поузі, та й усе “Тріо”, жило в іншому містечку, поки за останні роки бізнес не розширився й, тепер, головний офіс у Нью-Йорку. Звісно ця кімната лише частина його життя, бо все інше залишилося за багато кілометрів звідси, та все одно імпонує, що сюди він привіз щось своє. 

Деймон тягне за руку за собою до ліжка. Сміюся й притуляюся до нього. Що я казала про кімнату? Потім роздивлюся. Зараз на мене чекає значно цікавіше. Стягую з хлопця футболку. З насолодою веду долонями по твердих м'язах. Злітаю з орбіти Землі коли відчуваю під шкірою оксамит Поузі. Прикушую губу, задираю голову, щоб в очі його дивитися. Він всміхається. Темне волосся падає на чоло, синява очей пронизує бажанням. На секунду кисень зникає, можу тільки задихатися від захвату у його присутності. Встаю навшпиньки, поки хлопець тримає за талію явно не плануючи відпускати. Чуттєві пальці ковзають по тілу змушуючи бажати, щоб зняв і мій одяг, але Деймон не поспішає. Біснуюся через це. Відчуття втрати б'є сильно. Я ледь не померла від жаху на дорозі, потім від очікування, поки він був у поліцейському відділку, а тепер над нами висить загроза ув'язнення. Не хочу втрачати ані хвилини. Врешті, у нас і часу нормально не було, щоб насолодитися тим, що ми відкрили одне в одному. 

Обхоплюю Деймона за потилицю, притягую до себе змушуючи мене поцілувати. Він хрипло сміється у мої губи й проводить язиком по них. Тремчу від захвату. Штовхаю нас обох на ліжко й вкриваю чоловіче обличчя поцілунками, навмисно оминаю губи, всміхаючись.

— Ти дражниш мене, Ліліт Крейвен? — шепоче він.

— Завжди. — видихаю.

— Поцілуй мене в губи, — наказує.

— Я сама вирішу коли.

— Вже, — хапає за обличчя й сам впивається поцілунком.

Помираю від захвату. Тону у ньому. Мало землетрусів, тепер я зірка в космосі, яка знайшла супутника на цілу вічність, такого ж як має Земля: вірного та таємничого, такого ж красивого, такого ж небезпечного, який впливає на усе живе. 

Деймон зверху, наші тіла і душі повністю оголюються одне для одного. Моє серце тріпоче, рветься на шматки від захвату. Притуляюся до нього, відчуваю силу та міць, радість та захват від того, який він прекрасний. Що б не сталося Поузі завжди виглядає так, наче створений найкращими руками художника. Завжди викликає захват у купі з іншими емоціями, навіть негативними.

Раптом він зупиняється, нависає наді мною й шепоче ледь чутно:

— Ти  ж знаєш, що я не ненавиджу тебе?

— Знаю.

— Знаєш, що захищу? 

— Деймон…

— Завжди, Ліліт, що б ти не вигадала разом з іншими, буде як я вирішив. Ти не сядеш замість мене, зрозуміла? 

— Але…

— Я штовхнув Дорана. Я влаштував усе. Якщо ти вирішиш взяти вину на себе…

— Я… Деймон, — намагаюся зупинити його, та він вже накриває губи своїми.

Доводиться відкласти сперечання на потім, зараз хочу бути з ним повністю. А після ми поговоримо про моє бажання захистити його й прохання до Леонарда, яким він не повинен був ділитися з сином. 

Деймон притискає до себе дозволяючи в очі дивитися. В них м'яке світло грає з синіми відтінками очей, котрі безмовно кажуть: “Я захищу тебе, хочеш чи ні”. Непрохані сльози витікають у кутиках очей. Губи тремтять, поки серце намагається не померти від емоцій. Страхи всередині глибокі, темні, сповнені жаху. Поузі стирає їх усі притискаючи сильніше, цілуючи з натиском, кусаючи й пестячи усюди. Вогонь у крові бурлить замість темних передчуттів. Випалює жахи й залишає по собі лише аромат шоколаду й синяву, яку кохаю. 

 

На ранок прокидатися важко. По-перше, тисне новий день та розмова зі слідчим. По-друге, ніхто не хоче залишати ліжко взимку вранці, особливо, коли поруч з тобою розкішний чоловік, який пахне краще за саме життя. Я лежу на плечі Деймона, моя рука на його грудях, повільно рухається насолоджуючись відчуттям сиріт на чоловічій шкірі. Глибоко вдихаю й соваюся. Поузі притягує до себе, повертається на бік й закидає мою ногу на свою талію. З насолодою видихаю й притуляюся губами до його чола, коли він заривається обличчям у мою шию й легко кусає.

— Хто зробить каву? — бурмоче.

Всміхаюся.

— Ти винен мені каву довічно. 

— Справді? — недовірливо фиркає. — Я? Ліліт, ти сплутала, це ти на мене все ще працюєш.

— О, вирішив зіграти у злого боса? — насміхаюся. — Пізно, Поузі. 

— Ніколи не пізно визначити хто головний з кавою. — перекидає мене на спину, а сам нависає зверху.

Раптово ми чуємо звук відімкнення дверей. Вони вдаряються в стіну, на порозі Еван з усміхненим та напрочуд радісним обличчям. 

— Каву в ліжко замовляли? 

Я стогну з обуренням, Деймон гиркає, щоб Флінн вийшов, на що він не реагує, а проходить в глиб спальні. Ставить тацю з кавою та канапками на тумбу поруч з ліжком, якої вчора так і не помітила. Сам же підходить до вікна й спирається на низьке підвіконня. 

— Я не ліз у твоє особисте, — бурчить Поузі й встає з ліжка. Щасливець, може спокійно ходити перед Еваном у боксерах.

— Я на кілька хвилин, — задоволено всміхається той й на мене дивиться. — Шикарно виглядаєш.

— Ти — ні, — суворо відрізаю.

Флінн сміється тепер.

— Зараз піду. Радійте, що тут я, а не місис Поузі.

— Що? — мої очі певно надто широко розплющуються.

— Мама хотіла принести мені каву? — недовірливо промовляє Поузі поки тягне з шафи спортивні штани.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍