Ельма Кіраз - Обрана бути собою, Ельма Кіраз

Мені здавалося, що я заснула, а все це було тільки поганим сном. І коли прокинулась, то дуже сильно боліла голова. Може тому я так погано спала, бо тепер все болить. Але коли я спробувала потягнутись, щоб розслабити мʼязи, то зрозуміла, що чомусь не можу цього зробити. Наче щось тримає мене. А коли з важким зусиллям розплющила очі, то побачила перед собою… темряву. Спочатку на пів секунди я зависла, але потім почала істерично рухатись, намагаючись зрозуміти, що відбувається. Але темрява не зникала, а до моєї свідомості нарешті дійшло, що я сиджу звʼязана і це просто заганяло мене у ще більшу паніку. Я хотіла закричати, проте і рот мій був дбайливо завʼязаний. І тоді я вирішила, що це дійсно якийсь сон. А швидше кошмар. Коли сил на боротьбу з мотузками вже не залишилось, я притихла. І почула гучні кроки, що наче наближалися, але звучали зі всіх боків. Кроки зупинилися поряд зі мною і вмить я побачила яскраве світло, бо з моєї голови зняли якийсь мішок. Від цього запекли очі і я довго не могла їх нормально розплющити. Та врешті, коли вже звикла, то спробувала оглянутися навколо, але нічого не було зрозуміло, бо прямо перед обличчям стояла лампа, яка й давала це дурнувате світло. Але після цього і її вимкнули. І тоді вже все починало ставати на свої місця.

— Нарешті ти отямилася. Бо я вже починав хвилюватися, що ти дуже довго спиш. Сподіваюсь, що не дуже перестарався…— вперед вийшов Андрій і мені хотілося прямо зараз вгризтися йому в обличчя. Та я навіть нічого сказати не могла, бо рот був завʼязаний. Тому лише агресивно сіпалась та намагалась показати своє невдоволення. Думаю, він хотів мене помучити довше, але йому стало нудно. Тому він таки дав мені змогу говорити.

— Ти що… — я намагалась віддихатись, — що, дуже повірив у власні сили? Ти хоч… хоч розумієш, що наробив?

— І що ж? — він схрестив руки на грудях, — тебе будуть шукати? Хвилюватися? Не думаю. Адже ти любиш зникати з дому на невизначений час. Я ж це добре знаю…

— Чого ти добиваєшся, Андрію? — я підняла одну брову, — так сильно скучив за мною, що вирішив викрасти і тримати подалі від всіх? Але це більше виглядає як знущання. Після цього… поваги до тебе точно не буде. Лише ще сильніше співчуття.

— Знаєш, — він важко видихнув, — я справді скучав за тобою. Весь час, після того, як ти тоді покинула мене і просто втекла. Шукати собі нового залицяльника. Я ж так кохав тебе, Регіно. І тоді, коли ми зустрілися… коли ти запропонувала мені хоч і фіктивний, але шлюб… Та чорт, я був радий, як мала дитина. Думав, що ось, це шанс для мене. Виправити все, довести тобі свої почуття. Показати, що я не такий поганий, як ти собі вважала. Але що натомість? Ти стала ще гіршою, ніж була. Принижувала мене, відштовхувала. Хоч я нічого поганого і не встиг зробити, ти всім своїм виглядом показувала, як тобі неприємно бути поряд зі мною, як ти зневажаєш мене. І це, вибач, але мене страшенно розізлило.

— І ти вирішив викрасти і так покарати мене? — я засміялася, — і наодинці довести, як кохаєш мене. Так?

— Ні, дорогенька, — Андрій теж тихо засміявся, — я вирішив провчити тебе. Щоб зрозуміла, що все не тільки для тебе. І ти тут, тому що я заберу весь твій спадок собі. Ну, а точніше… ти сама його віддаси мені.

— Що!? — я пирснула істеричним сміхом. Чомусь в цій ситуації мені хотілося лише сміятися, — ти часом не вдарився десь головою? Розумієш, що ти верзеш?

— А що таке!? — він різко підійшов до мене та вперся руками до крісла. Наші обличчя опинились надто близько, — хвилюєшся за свої гроші?

— Ти правильно сказав, — відповіла я спокійно, — мої гроші. І вони ніколи не стануть твоїми. Це все просто порожні мрії…

— О… Ти так впевнена? — Андрій схилив голову набік і вже через секунду до мого чола було притиснуте холодне дуло пістолета, — а якщо ми поговоримо про це ще раз?

В той момент я намагалась навіть не дихати. Андрій втискав пістолет в мою голову і мені здавалося, що навіть через це життя покидає моє тіло. Всередині все похололо, а серце відбивало стільки ударів в секунду, що мабуть змогло б виробляти електрику. Лютий погляд Андрія був спрямований просто мені в очі і я не могла повірити, що все це насправді відбувається. Неймовірно, що з цією людиною я проводила так багато часу… Він здавався мені таким спокійним і врівноваженим. То що ж пішло не так.

— З… Звідки в тебе пістолет? — я видавила з себе писк.

— Не тільки ти маєш різноманітні знайомства, — Андрій посміхнувся і став схожий на божевільного маньяка. — Ну то що? Тепер ти будеш розмовляти зі мною інакше?

— Так…— тихо сказала я, бо холодний метал ще сильніше втискався в моє чоло. Здається ще трохи, і він би просто проламав мені голову і так. 

— Чудово, — натиск зменшився, а потім Андрій і зовсім прибрав пістолет, сховавши його кудись позаду, — ось так би відразу. Тоді б не довелось псувати твою вроду.

Він провів пальцями по тому місцю, куди тиснув пістолетом, проте потім його пальці ковзнули нижче. Торкалися моїй скронь, вилиць, щік, підборіддя, а потім Андрій провів великим пальцем під моєю нижньою губою. Збоку ці жести мабуть виглядали неймовірно мило та чуттєво. Але насправді я бачила просто схибленого збожеволівшого чоловіка, який взагалі не розуміє, що творить. Спочатку я вважала це просто якимось тупим розіграшем, але зараз мені ставало вже по-справжньому страшно. І доведеться рятувати себе самій, бо тут точно ніхто не здогадається мене шукати. 
Чоловіка спочатку десь довго не було і я залишилась сама. Мала б вигадати, як звідси втекти, проте голова була повністю порожня. Ще й відбиток дула на чолі давав про себе знати, ніби натякаючи, що про таке думати взагалі не варто. Тільки от уявлення про те, що доведеться віддати все, що є цьому тупому неандертальцю вганяла мене в жах та лють. Він не заслуговує взагалі ні на що, ще й таким чином. Але поки у нього є пістолет, то я повністю в його владі.

— Що це таке? — я підняла одну брову, коли Андрій повернувся з якимись великими пакетами.