Ельма Кіраз - Обрана бути собою, Ельма Кіраз

— Тебе не було на похороні його батька. Ні наступного дня. Про тебе в той час взагалі не було ні слова. Тому я відразу все зрозуміла.

— А невже там була ти? — я відчувала, що починаю закипати від злості.

— Навідміну від тимчасових захоплень... я була знайома з батьками коханого чоловіка. І для мене смерть його батька теж стала немалим потрясінням.

— Як мило, — я наягнуто посміхнулась, — тільки чомусь Арсен про тебе говорив мені зовсім інші речі.

— У нас був просто кризовий період, — білявка відвернула голову вбік, мабуть шукаючи Арсена на ковзанці, — але ми це пережили.

— Пережили? — говорити яось стало дуже важко, — невже ви знову разом?

— Поки що ні, — вона важко видихнула, — але я не вірю в те, що він тебе кохав. Що ти хоча б подобалась йому, це була просто гра... Арсен заплутався та на щастя, зумів зробити правильний вибір. Вчасно зупинився...

— І ти хочеш сказати, що ви знову будете разом? — я іронічно засміялась.

— А ти сумніваєшся? — білявка підняла одну брову, — ти з'явилась тут нізвідки і просто закрутила йому голову. Я ж була поряд з ним давно і знаю Арсена значно краще. А зважаючи на останні події... ти більше йому не потрібна.

— Що ж, — я важко видихнула і з рота вилетів величезний клубок пари, — не хочу розчаровувати, але ти навіть не уявляєш, як сильно помиляєшся.

— Думаю, тобі варто піти звідси, — серйозним тоном сказала дівчина, — не варто, щоб Арсен бачив тебе. Це йому не потрібно.

— Він далеко, — я розвела руками, — чому він має побачити мене?

—Бо ми зараз повинні зустрітися. У нас... якби побачення. Так що не псуй нам вечір.

— О... — все, що я змогла вимовити в ту секунду, коли почула цю жахливу інформацію.

Далі колишня... чи теперішня дівчина Арсена нічого не відповіла, лише переможно посміхалася, сверлячи мене поглядом. Я не витримала більше цього, тому навіть не дивлячись в її бік просто пішла геть. Не знаю, скільки я ще так бродила засніженими морозними вуличками, бо вимкнула телефон, щоб мене ніхто не турбував. Тому навіть година мені була невідома. Додому я повернулась десь поза північ. Обережно піднялась сходами та тихо зайшла до своєї кімнати. Але й там мене чекав неприємний сюрприз.

— Ти при своєму розумі? — Андрій сидів за письмовим столом, читаючи книгу. Але побаивши мене, одразу підірвався, — яка година? Де ти весь цей час була?

— Яка тобі різниця? — я фиркнула і байдуже пішла перевдягтися. Мені було абсолютно все одно, що він побачить мене голою.

— Регіно, я розумію, що тобі байдуже на всіх, але... Я хвилювався. Хотів вже просто йти і шукати тебе.

— Ти б і носа не висунув, — я засміялась, — адже там так холодно, вітряно. Твоя ніжна шкіра обличчя цього б не витримала.

Він дивився на мене, як на божевільну. І це тільки більше мене розвеселило. То ж я сміючись залізла під ковдру і намагалась зігрітися, бо справі на вулиці було надто холодно.
Вранці я прокинулась досить рано, бо планувала поїхати в свій салон і забутися там в роботі. Може хоч це би дало змогу мені відволіктися від Арсена. І варто було мені лише подумати про нього, як задзвонив телефон. Мої руки миттєво затремтіли від того, що на екрані висвітилось його ім'я, ще й в таку раню годину. Чи може та дівка розповіла йому про нашу вчорашню розмову.

— Алло, — я нероздумуючи відповіла.

— Привіт. Не розбудив? — такий рідний, проте занадто байдужий голос.

— Ні... Щось сталося? — однією рукою я одягала светр.

— Я забув віддати тобі один документ щодо спадку... Не розумію, як міг забути про нього, бо це досить важливо. Коли ти будеш вільна?

— Сьогоні я цілий день буду на роботі, — різко випалила я, — тому не вийде.

— Просто я маю поїхати у відрядження... І перед тим хотів вирішити всі справи, щоб бути спокійним.

— Коли ти їдеш?

— Завтра... — між нами повисло надто складне мовчання.

— То... я... подзвоню тобі ввечері. Домовимось.

Розмова закінчилась, але я й досі тримала телефон біля вуха. Наче намагалась якнайдовше зберегти звук голосу Арсена. Почуваючись при цьому повною ідіоткою. Якщо він дійсно намагається знову зійтися зі своєю колишньою... То я не буду заважати робити йому такі дурниці.

— Ти кудись збираєшся? — в дверх з'явився Андрій.

— Так. На роботу. Чого тобі?

— О... можна я поїду з тобою? Мені потрібно додому. Вирішти... деякі справи.

— Гаразд, — я закотила очі, — ходімо вже.

В авто ми не розмовляли. Мене взагалі страшенно дратувала присутність Андрія. Навіть його дихання викликало в мене шалене роздратування. На щастя, я змогла втримати себе в руках та за всю поїздку не сказати йому жодного слова, в тому числі й поганого.
Я зупинила авто біля свого салону і мені було байдуже, куди треба Андрію і як він туди дістанеться. Сьогоднішній ранок був ще морозяніший, ніж вчорашній вечір. На вулицях було практино порожньо і я вже пожалкувала, що виішила сьогодні поїхати сюди попрацювати. Та діватись було нікуди, тому я вийшла з авто. Андрій зробив те ж саме.

— Що ж... мені потрібно в салон. Ти можеш їхати по справах, не смію затримувати. Також можеш залишитися вдома, твоя присутність вже не потрібна.

Я навіть не дивилсь на нього, бо буо просто неприємно. Поклавши руку на бік, я оцінююче оглядала вітрину та вирішувала, що варто змінити в її зовнішньому вигляді. І вже готова була йти всередину, але не встигла й кроку ступити, як щось важке вдарило мене по голові. Далі я провалилась в темряву.